Зрозуміло, що кількома роками пізніше Івана III неабияк стурбував проект передачі Києва Сигізмунду. Своїй дочці, котра й сповістила його про цей план, він написав: "Что єси говорила… что князь вєликий да и пановє думают и хотят Жидимонту дати в Литовском в вєликом княжєствє Києв да и иныє городы; ино, дочь, слыхал я, каково было нєстроєньє в Литовской зємлє, коли было государєй много; а и в нашєй зємлє, слыхала єси, каково было нєстроєньє при моєм отцє; а послє отца моєго каковы были дєла и мнє с братьєю, надєюся, слыхала єси, а иноє и сама помнишь; и только Жидимонт будєт в Литовской зємлє, ино вашєму которому добру быти? И я приказываю то к тєбє того дєля (заради – авт.), что [ты] єси дитя нашє и что нє по тому вашє дєло почнєт дєлатись, и мнє того жаль. А захочєш о том говорити с вєликим князєм, и ты бы говорила с ним от сєбя, а нє моєю рєчью; да ко мнє бы єси обо всєм отказала (дала знати – авт.), каково вашє дєло" (травень 1496 р.).
Отже, лякаючи Олену примарою міжусобиць і чвар та старанно маскуючи свої справжні наміри батьківським піклуванням, Іван III прагнув /173/ змусити її чоловіка відмовитись від проекту, котрий мав ускладнити перебіг боротьби за Київ. Олександр, зі свого боку, волів, щоб його тесть повністю зрікся претензій на Київ, додавши відповідний пункт до тексту договору ("докончания") 1494 р.: "Абы єси тот замок наш Києв и всє києвскиє мєста в наш лист докончальный казал вписати, а либо особный лист свой вєлєл бы єси нам на то дати". За це він ладен був піти на поступки в найболючішому на той час питанні литовсько-російських взаємин й визнати за Іваном III титул "государя всієї Русі". Однак з огляду на те, що саме Київ був стрижнем загальноруської програми володаря Московщини, переговори стосовно такого розв'язання наболілих проблем не увінчалися успіхом.
Щоправда, крім принципу "отчинності", правителі Росії мали в своєму ідеологічному арсеналі ще один аргумент на користь правомірності об'єднання ними всіх руських земель. На нього в середині 1520-х рр. звернув увагу в листі до папи Климента VII нунцій Альберто Кампензе, відзначивши: "Великий князь московський Іван, а також його наступник, нинішній князь Василій, неодноразово – як за нинішнього короля Сигізмунда, так і за його попередників, королів Олександра й Казимира, – намагались опанувати більшу частину Литви, а саме землі… які складали раніше державу русів. Свої претензії московські князі ґрунтують на тому, що Русь, підвладна тепер польському королю, так само, як і Львів і частина Польщі, що лежить на північ і північний схід від Сарматських гір (Карпат – авт.), дотримуються непохитно грецької віри".
Справді, після падіння Константинополя (1453 р.), котре розглядалось російськими ортодоксами як Божа кара за укладення Флорентійської унії 1439 р., Москва намагалася перебрати на себе духовне лідерство в православному світі. Елементи цього специфічного месіанізму виявились уже в XV ст. Поштовхом для їх розвитку стали ідеї, пов'язані з подоланням есхатологічної кризи 1492 (7000 за тодішнім літочисленням) року, коли очікувався "кінець світу". Після того, як цього не сталося, виникла потреба в новому тлумаченні церковних пророцтв. Спробою такого переосмислення став "Виклад пасхалії" московського митрополита Зосими, в якому він подав власну, несподівану та сміливу, трактовку відомої євангельської фрази: "І стануть перші останніми, а останні першими". На його думку, "першими" були греки (візантійці), на зміну яким, згідно з пророцтвом, приходять "останні" – росіяни. Іван III – "благовєрный и христолюбивый вєликий князь Иван Васильєвич, государь и самодєржєц всєя Руси" є "новым царєм Константином",[78] а Москва – "новым градом Константина", тобто другим Константинополем. /174/
З часом ця ідея модифікувалась у теорію "Москви – третього Риму", яку на початку 20-х рр. XVI ст. сформулював старець одного з псковських монастирів Філофей. У своєму "Посланні на звіздарів" він виступив проти німецького лікаря й астролога Миколи Бюлова, котрий служив при дворі Василія III; той обстоював думку, що світовим центром християнства є Рим. На противагу цьому Філофей висунув твердження, що ні Рим, ні "другий Рим" – Константинополь, вражені католицькою "єрессю", не здатні виконувати цю функцію; вона є довічною прерогативою "третього Риму" – Москви, відповідальної за долю християнства у всесвітньому масштабі: "Два ибо Рима падоша, а трєтий стоит, а чєтвєртому нє быти".
Можна сперечатися з приводу того, наскільки істотним був вплив цих ідей на зовнішньополітичну практику московських государів, однак уже в 1500 р. Іван III "упорався" з роллю захисника православ'я на теренах сусідньої Литовської держави, відкраявши від неї неабиякий шматок. Однак у її межах залишився Київ, котрий, попри тривалу десакралізацію, оточувала аура православної святості. Поет Себастьян Кльонович відзначив з цього приводу в своєму творі "Роксоланія" (1584 р.):
Тут стояли Свята Софія (названа в Олельковій грамоті Ісидору "матєрью всєм цєрквам русским") і Печерський монастир; останній особливо шанувався московськими вельможами, котрі, перебуваючи в Литві, не пропускали нагоди занести свій рід до місцевого синодика.
Варто нагадати, що як собор Святої Софії, так і деякі інші київські споруди зводилися за взірцем константинопольських; цю аналогію вповні усвідомлювали і в XV–XVI ст., порівнюючи Святу Софію й Золоті Ворота з їх візантійськими прототипами. Тож уявлення про Київ як другий Константинополь, хай і не задекларовані в літературних пам'ятках,[80] були сталим компонентом суспільної свідомості.
Очевидно, що ідеї стосовно Москви як "нового града Константина" й "третього Риму", продуковані на зламі XV–XVI ст., мали бути узгоджені з цими традиційними уявленнями. Відтак, сформувалась концепція "Москва – другий Київ", під впливом якої був, зокрема, автор "Історії про Казанське царство" з його запальним вигуком: "Воссиял нынє стольный и прєславный град Москва, яко вторый Києв… и трєтий новый вєликий Рим, провоссиявший в послєдниє лєта, яко вєликоє солнцє в вєлицєй нашєй Русской зємли".
Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності включення Києва до складу Росії. Київські святощі додали б ваги московським претензіям на першість у православному світі, а сама влада над Києвом мала "переконати" литовсько-польську сторону в законності царського титулу великих московських князів. Головне ж, Київ був центром Давньоруської держави – "отчини" московських государів. Тож сучасники мали рацію, констатуючи, що Іван IV прагнув захопити Київ як "колишню столицю Русі", адже той не раз нагадував, що при його предках "и Вильна была, и Подольская зємля, и Галицкая зємля, и Волынская зємля вся к Києву".
Ці настрої свого володаря поділяли й пересічні росіяни. Нагадаємо хоча б слова Михалона Литвина, котрий зауважив з приводу ставлення "московитів" до Києва: їхній князь "понад усе бажає заволодіти цим містом, яке йому до вподоби, твердячи, що він – нащадок Володимира, київського князя. Немало ремствують і його люди, що не володіють такою давньою столицею царів та її святощами". Такі почуття відверто висловив один московський літописець часів Івана Грозного, /176/ в якого вихопилося: "Да видєти бы нам государя на Києвє, православного царя, вєликого князя Ивана Васильєвича всєя Руси!"[81]
79
Це порівняння Києва з Римом має поодинокий характер, чого не можна сказати про його ототожнення з Троєю, популярне в письменстві другої половини XVI–XVII ст. Започаткував цю літературну традицію Михалон Литвин, котрий, щоправда, видавав за Трою не Київ, а розташовану на р. Синюха Торговицю:
80
Показово, однак, що Київ, як і Константинополь, вважався "богоспасаємым градом"; чи не першим ужив щодо нього цю назву болгарський князь Іаков-Святослав, котрий у 1262 р. надіслав Кормчу книгу "прєосвящєнному архиєпископу Кириллу прєславного града Києва, учитєлю всєй Руси и свєтильнику цєрквам богоспасєнного града Києва". Паралель між Києвом і Константинополем виразно проглядає й у переказі про Михайлика, котрий переніс до Царгорода київські Золоті Ворота.
81
Водночас було б неприпустимим спрощенням вважати, що ці бажання набували характеру манії: зокрема, навіть у найближчому оточенні Івана Грозного було чимало прихильників мирного співіснування з Литвою на умовах збереження територіального статус-кво.