Невдовзі, у 1529 р., Шем'ячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг, і рід вигас. І коли в Москві про Василя подеколи згадували як про "мужа славного и зєло храброго и искусного в богатырских вєщах" (щоправда, Андрій Курбський написав ці рядки вже поза межами Росії), то у Вільно Шем'ячичів та Можайських запам'ятали лише як людей "підступних і віроломних, нещирих і ненадійних" (Михалон Литвин). Що ж до володарів Російської держави, то навряд чи вони вбачали у своїх далеких родичах щось більше, ніж "передовий загін" московської експансії.
Ідеологічною оболонкою останньої був, як уже відзначалося, захист єдиновірців від утисків на релігійному ґрунті, вповні демагогічний з огляду як на брак цих утисків, так і на ставлення до окремих представників православної ієрархії (наприклад, до чернігово-брянського єпископа Іони, котрого після захоплення Брянська як в'язня відправили до Москви). Втім, якщо на зламі XV–XVI ст. обстоювання інтересів православ'я Іваном III було суто декларативним, то його наступники справді підтримували місцеве духівництво. Істотні пільги дістали сіверські монастирі – путивльський Молчинський (на зламі XVI–XVII ст., за спостереженнями І. Міклашевського, він перетворився на найвизначнішого з-поміж землевласників південної "україни" Московської держави) та новгород-сіверський Спасо-Преображенський. Водночас виразно протегувалися маєткові інтереси зарубіжних, київських, монастирів – передусім Печерського, що засвідчує низка документів XVI–XVII ст.
Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда І з дозволом на відновлення збору печерськими ченцями "за границєй", тобто на тери- /180/ торії Московської держави, данини, що "с давных часов хоживала з украинных сєвєрских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю"; надходження цього "стародавного доходу и пожитку манастыра Пєчєрского" припинилося з включенням Сіверщини до складу Російської держави. Отриманий ченцями дозвіл "по дань до Москвы посылати" у 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною, був стверджений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинського, Сигізмундом-Августом, однак за умов Лівонської війни (1558–1583 рр.) виплата данини фактично припинилася. Коли ж у 1583 р. архімандрит Мелетій (Хребтович) звернувся до Івана IV з проханням про її надходження "по прєжнєму прєданью и обычаю", з'ясувалося, що "старыє книги в пожар погорєли, и на Москвє сыскать нє могли"; думному дяку Андрію Щелкалову було наказано "послать сыскать в тє городы сєвєрскиє, ис которых городов в Києв к Прєчистой Богородицє в Пєчєрской монастырь наша милостыня давана". Іван IV пообіцяв архімандриту після "сыску" видати "о той милостинє указ свой"; та смерть царя стала цьому на перешкоді.
Зацитований актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви, а про регулярну данину Печерському монастирю; щоправда, стосовно походження і природи цієї данини в джерелах XV–XVI ст. немає ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв'язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить потвердна грамота патріарха Максима на ставропігію цьому монастирю, датована 1481 р., де останній фігурує разом із його "прєдєлами" – київським Микільсько-Пустинським монастирем і "трєма монастыры Сєвєрскоє зємли, чєрниговский, бранский и Новгородка Сивєрского".[82] Однак документ, хоч іноді й розглядається в літературі як автентичний, є фальсифікатом початку 1590-х років; у ньому відбилися історичні реалії цього часу, передусім намагання печерського архімандрита підкорити своїй владі сусідній Пустинський монастир (його засвідчує королівський лист Мелетію Хребтовичу від 2 липня 1578 р. із забороною "бєз жодного права, над привилєи и волность их, наданя и фундуши… монастыру Пустынскому наданиє… в повинность владзи и послушєнства своєго их мєти"), а також характерна для політичної ментальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви й спроби офіційних кіл Польсько-Литовської держави довести свої історичні права на цю територію.
З'ясувати питання про сіверську данину Печерському монастирю дозволяють документи XVII ст. з фонду московського Посольського /181/ приказу. У справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. цитується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою у 1586 р. цар разом із іншими грошовими сумами надіслав архімандриту Мелетію "50 рублєв за оброк, что шло в Пєчєрской монастырь с тєх сєл, которыє были за монастырєм в государєвых в сєвєрских городєх". Знята тоді ж копія даної грамоти через розпорошення архівних фондів опинилась у складі іншої справи, однак і вона є приступною для дослідників.
Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода-Сіверського і Стародуба. Можна, хоча й із певною обережністю, припускати, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можайськими (рід їхній, до речі, фігурує у Печерському пом'янику) і Шем'ячичами, котрі протягом другої половини XV ст. володіли цими містами. Принаймні, ці князі відомі як донатори: існує грамота Сигізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви св. Миколи в Орші для збору данини з "зємєль бортных" у Гомелі, що їх було надано церкві князем Семеном Можайським; князь Василь Шем'ячич на початку XVI ст. пожалував бортні угіддя у Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця і Афанасія Александрійського. Втім, за браком актів донацій і згадок про них у джерелах дане припущення залишається у сфері гіпотез (не слід забувати, що перші відомості про печерські маєтності сягають другої половини XI ст.).
Хоч би як там було, фактом є те, що у XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря; після включення Сіверської землі до складу Московської держави монастир зберіг права на ці маєтності, котрі, таким чином, набрали інтерполітичного характеру.[83] При цьому йшлося не про одиничне явище. Крім наведеного епізоду з оршинськими священиками, варто взяти до уваги факт звернення до царя Михайла Федоровича в 1640 р. ігумена київського Микільсько-Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що "от прєжних государєй царєй и вєликих князєй Московского вєликого государства в уєздє Путивльском нєкоторыє отчины и зємли на тот святый Пустынский наш монастырь грамотами пєчатными записаны суть, с которых за войною и посямєст ничто нє приходит обитєли нашєй; и сєго ради молим вєличєства царствия твоєго, прєсвєтлый царю государю, благоизволи любо той отчинє и зємлє здє к монастырю нашєму Пустынскому, по прєжних царєй и государєй грамотах, прилучити и чрєз многиє /182/ лєта задєржанья, по своєй благости царской, повєли отдати или в то мєсто (замість цього – авт.) царским своим жалованьєм нас, богомольцєв своих, ущєдрити".
На підтвердження своїх прав монастирем була представлена "жаловалная грамота вєликого князя Василья Ивановича 7019 (1510/1511 р. – авт.) году, какова дана в києвской Николской Пустынской монастырь игумєну Мокарью с братьєю на вотчинную зємлю в Новгородском уєздє Сєвєрском да в Путивльском уєздє во многих мєстєх". Грамота, на жаль, не збереглась, але в давньому, 1673 р., описові архіву Посольського приказу її згадано (хоч і помилково) як "жалованную грамоту вєликого князя Василья Ивановича Николского Путивльского (!) монастыря игумєну Макарию з братьєю на зємлю и на угодья в Путивльском уєздє 7019 году". Про те, що в першій половині XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх сіверських маєтностей, свідчить грамота Сигізмунда І київському воєводі Андрію Немировичу, яка зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України НАНУ: "Присылали к нам игумєн и вси старцы манастыря святого Николы с Києва, чолом бьючи о том, штож которая дань здавна ходит до того манастыря Пустынского с Путивля и з Новагородка Сивєрского; ино дєн тыми разы оттоль к ним присылают, хотячи им тую дань выдавати; нижли они бєз дозволєнья нашого нє смєли по тую дань за границу там посылати и били нам чолом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Сивєрскому им посылати нє заборонял" (1528 р.).
82
Зазначимо, що на підставі цієї грамоти брянський Свенський монастир був підпорядкований Печерській Лаврі у 1681 р.
83
Це змушує критично поставитися до зауваження Михалона Литвина про те, що