Выбрать главу

Втім, наприкінці XVI ст., за часів Федора Іоанновича, монастирю було "отказано в вотчинной зємлє, что была вотчинная зємля за тєм Николским монастырєм в Путивлє и в Новєгородкє". Можливо, тоді ж втратив свої сіверські маєтності й Печерський монастир, принаймні, їх немає у реєстрі його земельних володінь, укладеному в І593 р.

Очевидно, з 1586 р. цей монастир почав отримувати "за оброк" регулярну царську субсидію: виданою того року грамотою гарантувався безперешкодний проїзд печерських ченців до Москви по "милостиню" у 1588 р. Це й створило прецедент, на підставі якого монастир наполягав на своїх правах на цю, компенсаційну за своєю природою, "милостиню" у другій чверті XVII ст., коли Сіверщина опинилась у складі Речі Посполитої. Таким чином, ходіння київських ченців до Московщини у XVII ст. спиралися на традицію попередніх часів, коли місцеві правителі виділяли належну їм сіверську данину – й це, безумовно, зміцнювало позиції Москви у середовищі православного духівництва. /183/

Безперечно, відзначені моменти лише незначною мірою характеризують політику Московської держави на Сіверщині, що зайвий раз свідчить про необхідність комплексного вивчення цього питання. Досі єдиним спеціальним дослідженням, присвяченим цій проблематиці, є розділ "Сіверська земля" в історико-географічній праці М. Тихомирова "Росія у XVI столітті", невеликий за обсягом і малоінформативний.

Нерозробленість у фаховій літературі проблем історичного розвитку Сіверщини в XVI – на початку XVII ст. не в останню чергу є наслідком того, що значну кількість джерел тієї доби ще й досі не запроваджено до наукового обігу. Зрозуміло, що така ситуація потребує значного поліпшення, передусім стосовно статистичних і описових джерел: якщо події політичного життя на Сіверщині реконструюються за літописними даними та дипломатичним листуванням, то вивчення економічних, соціальних і демографічних процесів XVI – початку XVII ст. неможливе без публікації репрезентативного документального матеріалу, насамперед писцевих та оброчних книг. Вони, хоч і дійшли до нас у досить незначному обсязі й лише починаючи з 20-х рр. XVII ст., містять істотний інформаційний потенціал, засвідчений низкою публікацій. Завдяки ним було досліджено особливості господарської діяльності служилого та міського населення Сіверщини. Тим часом про те, "що відбувалось у величезних "починках", які мали на півночі Лівобережжя монастирі… можна лише гадати, виходячи із загальних закономірностей або праць з історії інших регіонів Російської держави". Тож не випадково у спеціальній літературі визнано за перспективний на сьогодні напрям археографічної діяльності обстеження приватних і монастирських фондів Російського державного архіву давніх актів для виявлення та публікації відповідних матеріалів.

Зі свого боку, зазначимо, що безумовний інтерес становить також фонд Посольского приказу, зокрема документи щодо розмежування між Російською державою та Річчю Посполитою за умовами Полянівського миру, серед яких чимало поземельних актів XVI ст., у тому числі й з описом монастирських маєтностей. Серед них – найдавніший, 1638 р., список грамоти Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю (1551 р.), який у 30-х рр. XVII ст. зберігався у севському Новоспаському монастирі. Ця грамота є підтвердженням двох жалуваних грамот батька Івана IV, Василія III; першу з них, з описом монастирської вотчини, ченці пред'явили царю, а друга, за їхніми словами, згоріла під час татарського нападу на Новгород-Сіверський (очевидно, у 1542 р., коли "приходил царєвич крымский Имин-Гирєй с многими людьми на сєвєрскиє мєста, к Путивлю, и к Стародубу, и к Новугороду-Сєвєр- /184/ скому"; після сутичок із московськими військами татари, "повоєвав Сєвєру, прочь пошли").

У фондах Посольського приказу зберігся й список грамоти, виданої монастирю Борисом Годуновим у лютому 1602 р. За формою вона є випискою з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) і Путивля 7099 (1590/91) рр., які не дійшли до нашого часу. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана IV, хоча й містить опис одних і тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти дають досить повне уявлення про монастирську власність у середині – наприкінці XVI ст.

У формі виписки збереглись у фонді Посольського приказу й дані про земельні володіння путивльського Молчинського монастиря. Виписка була зроблена з писцевих книг Путивля 7065 (1556/57) р. і стала підставою для пожалування Василія Шуйського у липні 1606 р. Цей документ, уперше виявлений на початку 1970-х рр. і досі не опублікований, не лише містить опис монастирської вотчини, а й дає чітке уявлення про характер і форми її господарської експлуатації; до всього, він розширює наші уявлення про тогочасну антропонімію і топонімію регіону, а також про номенклатуру знаків власності на бортних деревах – так званих "знамен", що вже не раз ставали об'єктом історичних та історико-лінгвістичних досліджень. У комплексі з пізнішими царськими грамотами ця виписка дає можливість простежити поступове зростання маєтностей Молчинського монастиря, котрому протегували такі різні особи, як Лжедмитрий І, Василій Шуйський та Михайло Романов.

Цікаві наукові знахідки можливі й у фондах Розрядного приказу. Йдеться, передусім, про акти XVI ст., подані разом із родоводами до Розряду представниками служилих родин після скасування місництва у 1682 р. Деякі з цих документів дають змогу реконструювати організацію сторожової служби на Сіверщині та форми місцевого урядування. Безперечно, дослідження цих фондів дозволить вписати цікаву сторінку в історію російсько-українських взаємин XVI ст. /185/-/186/

Розділ восьмий

ДОБА СИГІЗМУНДІВ

§ 1. Час реформ

Сигізмунд І був обраний великим князем литовським у жовтні 1506 р., а за півтора місяці став і королем польським. У спадок за своїм братом він отримав численні проблеми, передусім фінансові, спричинені виснажливою війною з Московщиною, котра спустошила литовську скарбницю. Потреби воєнного часу змушували Олександра вербувати поза межами країни кваліфікованих найманців-"жовнірів"; їх утримання потребувало величезних коштів, яких у державі бракувало. Через це за Олександра значного поширення набула практика внутрішніх позик під заставу державних земель. До неї ж, щоб забезпечити себе необхідними коштами, мусив вдаватися й Сигізмунд, особливо під час московсько-литовської війни 1512–1522 рр., наприкінці якої це джерело було практично вичерпане, оскільки всі "господарські" маєтності "в долзєх зашли"; водночас були передані в "оренду" всі прибуткові статті державного бюджету: мита, корчми і т. ін.

Виходом із цього фінансового глухого кута стали надзвичайні податки – серебщина та поголовщина. Першу щодо шляхетських підданих було юридично скасовано Казимировим привілеєм 1447 р. Тож для отримання від шляхти цієї субсидії Сигізмунд мусив скликати загальний ("вальний") сейм за участю князів, панів і бояр з усіх земель ВКЛ. Вперше це сталось у 1507 р., у переддень війни з Московщиною, коли постала потреба в черговому наймі жовнірів, тоді як Сигізмунд ще не розрахувався з ними по Олександрових боргах. Учасники сейму, скликаного в лютому того року, дали згоду на сплату серебщини – "зволили єго милости господарю с людєй своих на тот год сєрєбщизну дати: с воловоє сохи по шєсти грошєй, а с конскоє сохи по три гроши; а кто зємлю дєржит под собою, а волов и кляч нє маєт, а с зємли поживу маєт, тот три гроши маєт дати". Це створило прецедент на майбутнє. У 1520-х рр. серебщина збиралася п'ять разів, а її розміри істотно зросли – до 15 грошів з вола, 7,5 – з коня, 6 – від землі без тягла. У 30-х рр. XVI ст. почала запроваджуватися серебщина, яка збиралася три роки поспіль; відтак, по суті, цей податок втратив свій надзвичайний характер, хоча кожного разу його збір проводився за згодою шляхти, /187/-/188/ котра з'їжджалась на загальноземські сейми. Вона ж санкціонувала збір поголовщини (сейми 1514 і 1518–1519 рр.), що її сплачували всі мешканці ВКЛ: простолюд – по 1, шляхта – по 2, державні сановники – по 30 грошів (тобто 1 золотому).