З огляду на ці фінансові нововведення сеймування литовсько-руської шляхти набуло регулярного характеру. Коло проблем, які розглядалися на сеймових 
засіданнях, поступово розширювалося. Якщо за часів Олександра на порядок денний виносилися тільки питання обрання великого князя литовського та взаємин із Польщею, то за Сигізмунда до компетенції сейму були віднесені рішення про початок, продовження або припинення воєнних дій (зокрема, саме за сеймовою резолюцією розпочалась так звана Стародубська війна 1534–1537 рр.). Це було цілком закономірно, оскільки "війни для литовського уряду в XVI ст. стали вже майже немислимі без несення екстраординарних воєнних тягарів землевласниками великого князівства, без грошових субсидій з їхнього боку. Саме тому уряд і намагався заручитися попередньою згодою їх на початок чи продовження війни, щоб тим легше було отримувати від них і саму субсидію, і згоду на більш важке обкладення" (М. Любавський). /189/
Водночас сейм став активним учасником законотворчого процесу в державі, ініціювавши кодифікацію чинного права. На прохання учасників Віленського сейму 1514 р. Сигізмунд зголосився на створення комісії з учених-легістів, котра уклала Литовський Статут, який був запроваджений після ухвалення його статей на сеймових засіданнях (1529 р.).
Значення Статуту як кодексу державного, карного і цивільного права ВКЛ важко переоцінити. Не дивно, що сучасники порівнювали його прийняття із запровадженням християнства. Альбрехт Гаштольд з цього приводу відзначав, що хоч Ягайло і Вітовт Литву "с поганства навєрнули к вєрє христианскои, алє… вєра бєз вчинков мєртва єсть". Саме цим "вчинкам", бідкався він, вони нас "нє научили, прав нам нє дали, чєм быхмо мали справоватись, як христианє справуются"; це їхнє упущення й надолужив Ягайлів онук Сигізмунд І.
У Статуті було синтезовано норми звичаєвого права Литви та підвладних їй руських земель, поточного законодавства, "Руської Правди", польських і західноєвропейських судебників, а також положення римського права, що його рецепція в Литві розпочалась у XIII ст., згодом отримавши додатковий поштовх у вигляді теорії римського походження литовської еліти. Таке поєднання юридичних норм містило в собі елементи еклектики: вкрай архаїчні "артикули" (наприклад, про родовий викуп) сусідили в Литовському Статуті з такими, що сформувалися під впливом ідей Ренесансу й подеколи навіть випереджали свій час. З другого боку, в цьому виявився "імперський" характер Статуту, покликаного об'єднати одним "писаним правом" все розмаїття земель Литовської держави. Універсальність цієї юридичної пам'ятки полягала і в тому, що її настанови адресувались усім мешканцям ВКЛ, "так убогим, як и богатым", будь-якого "роду або стану", без огляду на віросповідання та національність. Дослідники вказують, що упорядники Статуту прагнули згуртувати литовсько-руське суспільство перед лицем постійної зовнішньополітичної загрози, адже це був час, коли рада панів не раз нагадувала Сигізмунду, що "вєликоє княжєство со всєх сторон огорчєно єсть нєприятєлями вашєй милости, почон от Прус и до Лифлянт (Лівонії – авт.), и до Москвы, от Москвы до царя пєрєкопского – с тых сторон вєликоє княжєство вєликий впад взяло (зазнало значних втрат – авт.) и много [зємли от нєго] отошло".
Зарадити цьому мали й заходи щодо впорядкування військової служби. Ще за часів Олександра, у 1502 р., було встановлено норму її відбуття мешканцями приватних маєтностей: князі, пани та бояри мусили під час воєнних дій виставляти одного озброєного кіннотника ("пахолка на конє в зброє") від кожних 10 селянських "служб". Це висунуло на порядок денний завдання здійснити загальнодержавний "попис" їхніх земель. /190/ Сейм 1507 р. ухвалив рішення, згідно з яким усі шляхтичі мали переписати своїх підданих і подати укладені реєстри Сигізмунду. Згодом, наприкінці 20-х рр. XVI ст., як порядок проведення "пописів", так і норму військової служби було змінено: кінний ратник мав виставлятися з 8 служб, а переписи стали здійснюватися спеціальними комісарами. Наслідком цих заходів стало зростання загальноземського ополчення, яке позитивно позначилось на перебігу чергової московсько-литовської війни, що закінчилася поверненням Гомеля до складу ВКЛ (1537 р.).
Водночас давалися взнаки й здійснені Сигізмундом кроки щодо зміцнення військової дисципліни. Тих шляхтичів, які запізнювались на мобілізаційні пункти, штрафували; дезертирів карали смертю. Важливим заходом уряду стало створення, за польським взірцем, посади найвищого гетьмана, що її першим обійняв волинський князь Костянтин Іванович Острозький.[84] Прерогативи гетьмана остаточно оформились у 1507 р., коли цей пост займав маршалок Станіслав Кішка. Виданою у серпні того року "уставою" Сигізмунд наказав війську, "абы гєтмана во всєм /191/ были послушны, бо єсмо казали єму послушных чєствовати, а упорных и нєпослушных карати, нє мєнєє, как мы сам пан господарь". На час воєнних дій гетьман фактично заступав великого князя литовського й тому наділявся якнайширшими повноваженнями.
Ефективність цього заходу засвідчив Костянтин Острозький, котрий після втечі з московського полону восени 1507 р. повернув собі гетьманський уряд і залишався на цій посаді до самої смерті (1530 р.). Поєднання широкої влади з полководчеським даром князя принесло свої плоди під час російсько-литовських воєн 1507–1508 і 1512–1522 рр. Особливої слави зажив гетьман після перемоги над московським військом під Оршею (8 вересня 1514 р.), яка зробила його національним героєм. За даними Сигізмунда, на полі битви залишилось 30 тис. російських воїнів – майже половина 80-тисячного московського війська.[85] Очевидно, що обидві цифри дещо завищені (як і кількість полонених, яку Сигізмунд у листі до лівонського магістра збільшив майже удвічі). Та, 
хоч литовцям не вдалося відвоювати захоплений у липні того року Василієм III Смоленськ, він залишився єдиним територіальним здобутком Росії у війні 1512–1522 рр. Не дивно, що літописна оповідь про перемогу Острозького під Оршею є справжнім гімном "славному и вєликоумному гєтману", що 
його "справою и наукою витязи литовскиє уподобилися своим мужєством храбрым македоня- нам". Анонімний автор /192/ порівнює князя зі славетними полководцями минувшини – Тиграном, Ан- тіохом, Пором, Александром Македонським – і твердить, що "за таковый вчинок нє только здєшних вєликих столичных городов… достоин єси, алє и самого Божьєго града Иєрусалима достоин єси владєти". Однак далеко не всі сучасники літописця поділяли ці настрої. На час укладення зацитованої літописної похвали Острозький уже тримав один "столичний" уряд – віленського каштеляна; коли ж у 1522 р. він став воєводою троцьким, це викликало протест литовського панства, котре наполягало на чинності Городельського акта 1413 р., згідно з яким ці вищі щаблі посадової ієрархії могли обіймати тільки католики (князь Костянтин був православним і, більше того, активно опікувався інтересами Церкви). Сигізмунд, щоб заспокоїти невдоволених, мусив видати грамоту, в котрій наголошував на винятковості цього надання "русину та схизматику", що аж ніяк не скасовує норм Городельського привілею. Зобов'язання надавати каштелянії, воєводства та інші вищі державні посади тільки католикам було включено й до привілею, виданого в 1529 р. з нагоди проголошення 9-річного сина Сигізмунда, Сигізмунда-Августа, великим князем литовським.[86]
84
Щоправда, за версією хроніки Биховця, цей уряд передав йому під час Волоської кампанії 1497 р. Петро Янович Монтигирдович; однак науковцям ця звістка здається сумнівною.
85
У Волинському короткому літописі та творі Михалона Литвина цифрою 80 тис. оцінюються загальні втрати московського війська.
86
Того ж року Сигізмунд-Август був проголошений і королем польським, а в 1530 р. – коронований. Так склалася парадоксальна ситуація, коли в одній державі водночас були два королі Сигізмунди.