У 1544 р. Сигізмунд-Август з волі батька та за згодою сейму став фактичним правителем Литви, а чотирма роками пізніше, по смерті Сигізмунда І, отримав і польську корону. Новий володар, як і його батько, шукав шляхів подолання фінансової скрути в державі, а також мусив зважати на несприятливі зовнішньополітичні фактори, до яких у 40-х рр. XVI ст. додалася турецька загроза. Саме остання спричинила ревізію оборонних споруд у 1543 р., від якої до наших часів збереглися "пописи" українських замків – Володимира, Луцька, Крем'янця, Брацлава, Вінниці й Житомира. Урядові комісари фіксували стан фортифікацій, наявність військового знаряддя: зброї, артилерії, пороху, селітри і т. ін. Аналогічну акцію було здійснено в 1552 р.; відомо, що цього разу, крім замків, названих вище, ревізори описали Київ, Канів, Черкаси, Остер, Мозир, Чорнобиль та Овруч. Дана ревізія, як і попередня, виявила численні недогляди в організації оборони південних "україн" ВКЛ. Вони були частково усунуті за розпорядженням Сигізмунда-Августа, а місцеві гарнізони отримали підкріп- лення у вигляді боєприпасів і загонів жовнірів.
Гроші на останніх, як і за часів Сигізмунда, надходили до державної скарбниці у формі серебщини. Водночас Сигізмунд-Август, як і його батько, дбав про підвищення прибутковості державних маєтностей. /193/ Однак, якщо Сигізмунд І спромігся лише на заміну панщини та натуральної данини грошовим оброком, то Сигізмунд-Август задумав широку земельну реформу, реалізовану у вигляді "волочної поміри" (поділу землі на волоки, згідно з "Уставою" 1557 р.); утім, ця, за висловом М. Грушевського, "економічна революція" практично не заторкнула основного масиву українських земель.
Натомість інші реформи Сигізмунда-Августа мали загальнодержавне значення. Їх ініціатором виступила шляхта, котра, усвідомивши, завдяки регулярному 
сеймуванню, свою політичну вагу, домагалась розширення власних прав і свобод. Вже набуті нею станові привілеї були підтверджені на Віленському сеймі 1551 р.; при цьому на прохання шляхти "господар" зробив наголос на чинності норм Городельського акта щодо недопущення православних на вищі державні посади. На подальших сеймах шляхтою висувалася низка вимог, що йшли в загальному річищі вдосконалення ("поправи") Литовського Статуту (реалізація цього завдання була покладена на спеціальну комісію, створену в 1551 р. за рішенням Берестейського сейму 1544 р.). /194/
Діапазон шляхетських інтересів охоплював різноманітні сфери суспільного буття. Шляхта клопоталася про скорочення кількості державних повинностей, зменшення розміру судово-канцелярських зборів, безмитний вивіз продуктів власного господарства за межі ВКЛ (на цьому особливо наполягали волиняни, котрі експортували зерно, худобу та лісові товари; вони ж вимагали у Сигізмунда-Августа, щоб той включив луцького й володимирського старост і волинського маршалка до складу великокняжої ради).
Однією з найголовніших шляхетських вимог виступала реформа чинної судової системи, архаїчної та малоефективної. Йшлося про створення судових установ, чия компетенція поширювалась би на всіх шляхтичів певного судово-адміністративного округу, про скасування привілеїв князів і магнатів, котрі перебували під юрисдикцією самого великого князя чи його ради панів. Більшість шляхти судилась у старост і воєвод, котрі, й без того перевантажені різноманітними справами, не мали ні часу, ні певного місця для відправляння правосуддя, а відтак передавали цю функцію своїм намісникам. Пов'язані з такою системою судочинства проблеми виразно окреслив Михалон Литвин, один із речників судової реформи: "Часто треба пройти більше 50 миль, щоб звернутися до суду для розгляду завданих шкод. Бідолахи йдуть від кордонів Жемайтії та Лівонії до границь Мазовії та Московії в пошуках звичайного судді". Намісники воєвод "проводять час не в судах, а на шумних гулянках, погано розуміються на юриспруденції, але вправно стягають свій пересуд" (грошовий збір за розгляд судової справи, що становив 10 % від суми позову й вважався дуже обтяжливим для позивачів). Клопотання шляхти про "вызволєньє от пєрєсуда" на сеймі 1551 р. подіяло на короля, й він удвічі зменшив його розмір; решта ж вимог не задовольнялася доти, доки не розпочалася виснажлива Лівонська війна (1558–1583 рр.), котра, спустошивши державну скарбницю й поставивши Сигізмунда-Августа в матеріальну залежність від позиції шляхти, створила сприятливі умови для реалізації її домагань і стала могутнім прискорювачем реформ. Відтепер сейми стали збиратися майже щороку і майже кожен ознаменовувався новими здобутками шляхти. У 1559 р. було скасовано митні збори при вивезенні за кордон продуктів шляхетського господарства; згодом Другий Статут увільнив їх і від грошових зборів на внутрішніх митницях. У 1563 р. Сигізмунд-Август ліквідував формальні обмеження прав православної шляхти, що само по собі засвідчило значні зрушення в умонастроях тогочасного литовського суспільства. М. Любавський пояснював їх поширенням протестантизму, ростом опозиційних щодо католицизму настроїв; водночас він зауважив, що "відбулося безперечне зближення між шляхтою різних земель і віросповідань, яка збиралась на великих /195/ вальних сеймах, усвідомлювала спільність своїх інтересів і разом виборювала собі різні права й вільності. За таких обставин на сеймі 1563 р. від імені всіх станів "господарю" було передано прохання, прямо протилежне тому, з яким до нього зверталися стани на сеймі 1551 р."
На Бєльському сеймі 1564 р. було оголошено про доопрацювання Статуту і про запровадження в ньому, згідно з вимогами шляхти, нових норм литовського судочинства. Відповідно до цього всі попередні суб'єкти судової влади зреклись як її самої, так і пов'язаних з нею прибутків. Для всієї шляхти було створено єдиний присуд у межах судових повітів. Нові загальностанові судові установи (земські суди) мали формуватися на виборній основі. Кандидатури на заміщення посад земського судді, підсудка та писаря обиралися на повітових сеймиках, по чотири особи на кожне місце; найдостойніших із них згодом вибирав "господар". До компетенції земських судів належали цивільні справи; карні злочини щодо шляхти, як і раніше, підлягали розгляду намісничого суду, право на який утримали, однак, лише державці 
центральних міст судових повітів (усі інші відтепер судили тільки міщан та державних селян). На Київщині це були київський воєвода та Мозирський староста, на Волині – старости луцький, володимирський, крем'янецький, на Східному Поділлі – староста брацлавський. Цей суд отримав назву гродського; на відміну від земського, котрий збирався на свої сесії тричі на рік, він діяв безперервно; за відсутності воєводи чи старости судові функції виконували намісник та призначений ним гродський суддя. /196/
Поруч із земськими та гродськими судами за рішенням Віленського сейму 1565–1566 рр. у повітах було створено підкоморські суди "для справ граничних и зємляных", тобто для розмежування спірних земель. Підкоморій призначався великим князем литовським і, як і інші земські урядники, виконував свої функції довічно.
Створення нових форм судочинства передбачало поділ території Литовської держави на судові повіти. На Київщині їх було створено два (Київський і Мозирський), на Волині – три (Луцький, Володимирський, Крем'янецький), на Східному Поділлі – один (Брацлавський). У межах цих судових округів за Віленським привілеєм 1565 р. запроваджувалися повітові сеймики, котрі скликались як для заміщення вакансій у земських судах, так і напередодні вальних сеймів, щоб обговорити їхній порядок денний та виробити відповідні інструкції для послів, котрих обирали по два від кожного судового повіту. Отже, дрібна й середня шляхта отримувала можливості для свого волевиявлення й поголовно втягувалась у політичне життя країни – й відповідно до цього зростало її значення в тодішньому суспільстві.