Отже, не залишається місця для сумнівів у тому, що в другій половині XIII ст. Київ повністю вийшов за рамки безпосередніх політичних інтересів князів Північно-Східної Русі. Паралельно джерела не згадують про претензії на спорожнілий київський стіл з боку галицько-волинських чи чернігівських князів. Це, за відсутністю власне київської княжої династії, означало злам механізмів, які забезпечували функціонування й відтворювання князівської влади у Києві, а заразом – і в Переяславлі, що був до нього "прищіпкою"; так відбулося "збезкняжіння" цих земель.
Але якщо Переяславщина взагалі припинила своє існування як окреме князівство, то на Київщині князівське правління було з часом відновлено: у літописах під 1331 та 1361–1362 рр. згадується князь Федір Київський (щоправда, звістки 1360-х рр. сумнівні щодо своєї автентичності); першою половиною XIV ст. найчастіше датується в літературі князювання Іоанна-Володимира Іоанновича Київського та Андрія Вруцького (Овруцького), імена яких занесено до синодика новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря.
У сучасних дослідженнях вони фігурують як "князі з місцевих феодалів", однак при такому абстрактному формулюванні питання про середовище, що їх висунуло, по суті, залишається відкритим. Очевидно, що "вакантний" київський стіл не міг бути заповнений за рахунок "ресурсів" цього регіону, тобто шляхом рекрутування князів з-поміж місцевого боярства. Таку можливість, схоже, припускав О. Пресняков, наголошуючи на тому, що "татари боярину Федору, замученому в Орді разом із князем Михайлом Чернігівським, пропонували княжіння останнього, якщо він піде на поступки їхнім домаганням". Не слід, одначе, забувати, що цитована ним оповідь про загибель Михайла Чернігівського є, попри низку документальних деталей, літературним твором, спрямованим на глорифікацію страстотерпників Михайла та Федора, тож на неї важко покладатись у даному випадку. До всього, така процедура була неможливою з погляду ментальності як давньоруської доби, так і пізнішого часу – досить згадати події, що відбулись у Києві після смерті Семена Олельковича (1470 р.). Кияни рішуче відмовилися визнати своїм правителем Мартіна Гаштольда як людину некнязівського походження та вимагали від Казимира, щоб він /31/ посадив тут Михайла Олельковича чи будь-якого іншого князя, безвідносно до його віросповідання.
Певно, єдиним резервом, звідки могли бути почерпнуті претенденти на київський стіл, були Ольговичі, що князювали на сусідній Чернігівщині; тож доречно розглянути ті відносини, які склались у їхньому середовищі в другій половині XIII ст.
Як уже відзначалося вище, після нашестя монголів Чернігів, спустошений у 1239 р., і далі функціонував як адміністративний центр. Певний час чернігівський стіл посідав син Михайла Всеволодича Ростислав, а в 1245 р. сюди повернувся з Угорщини сам Михайло. До складу його володінь у той час входили Брянськ, Карачов, Глухів і значні території у Верхньому Пооччі. Після загибелі Михайла (1246 р.) ці землі успадкували його сини – Роман, Мстислав, Семен, Юрій; при цьому Чернігів, напевне, перейшов до його троюрідного брата Всеволода Ярополчича,[9] хоч, за даними родоводів, не він, а Роман Михайлович "сядє на Чєрниговє" після Михайла Всеволодича. У літописах Роман фігурує в 1263–1285 рр. як князь брянський, однак у Любецькому синодику, як і в родоводах, його названо великим князем чернігівським. Мабуть, посівши після Всеволода Ярополчича чернігівський стіл, Роман Михайлович так і не зробив Чернігів своєю резиденцією. Причиною такого рішення став, очевидно, занепад Чернігова, безпосередньо пов'язаний із запустінням його сільської округи в другій половині XIII ст., що було наслідком як нашестя монголів, так і воєнної активності литовських феодалів (зокрема, літописи згадують Хвала, воєводу князя Миндовга, "ижє вєлико убийство творяшє зємлє Чєрниговской").
Занепад Чернігова і піднесення Брянська потенційно вели до перебудови традиційних внутрішньодинастичних зв'язків, що склалися поміж Ольговичів – до закріплення родового старшинства за князями, які резидували в Брянську. Одначе, ставши в другій половині XIII ст. центром суспільно-політичного життя на Задніпров'ї, Брянськ так і не перетворився на головний стіл Ольговичів: наприкінці XIII ст. він був захоплений смоленськими князями. Як і чому це сталося, невідомо. А. Горський, проаналізувавши відомості джерел про цю подію, висловив припущення, що "вокняжіння смоленських князів у Брянську /32/ відбулося не без участі Орди", становлячи "складову частину наступу Токти на сферу впливу Ногая в руських землях".
Нащадки Романа Михайловича змогли утримати за собою тільки невелику волость Осовик (біля Рославля), давши початок князям Осовицьким. За іншими синами Михайла Всеволодича закріпились як спадкові володіння – "отчини" – їхні землі у Верхньому Пооччі; здрібніння цих володінь призвело до появи численних "верховських" княжих родів: Новосильських, Одоївських, Воротинських, Мосальських, Мезецьких, Оболенських та ін., які з часом не втратили усвідомлення спільності свого походження, однак не підтримували зв'язків із родовим гніздом – Черніговом. Їхнє середовище було світом архаїчних відносин, де від часу до часу, як у давньоруську добу, спалахували суперечки щодо "бóльшєго княжєння" й майже не припинялись міжусобні чвари.
Що ж до інших ліній Ольговичів, то після Батиєвого нашестя вціліли, принаймні, путивльські, курські, липовецькі, рильські й воргольські князі. Характерно, що в пізніші часи, за доби литовської зверхності, жоден із них не згадується в джерелах; до причин вигасання князівських родів на Чернігівщині слід, мабуть, віднести воєнні напади монголів і литовців, міжкнязівські конфлікти, епідемії (як, наприклад, пошесть 1352 р., після якої в Глухові "ни єдин чєловєк нє остался, всє изомроша").
Утім, стосовно долі путивльських князів існують певні, хоч і малоінформативні, джерельні відомості – дані Новгород-Сіверського синодика, що їх названо "яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя". У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн-Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв'язок зі своєю "отчиною" (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) – і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. Зокрема, за актами другої половини XV ст. відомо, що путивльська данина йшла до київського "скарбу" та київського "ключа", а путивльські намісники рекрутувалися лише з нобілітету Київської землі. Заслуговують на увагу й скарги київської депутації до Сигізмунда І Старого, спричинені втратою, за договором 1503 р., Путивля, "києвского дєржанья, а к Путивлю было 14 волостєй ваших господарских; тє волости от ваших господарчих прєдков слуги вашєй милости – князья, и паны, и зємянє зємли Києвской – по року дєрживали, и з тых волостєй… кони /33/ єздживали и шубы тєплы куньи одєвали" (1520 р.); це повністю узгоджується з уставною грамотою Київській землі ("… волости києвскиє киянам дєржати, а иному никому").
В літературі слушно відзначалося, що поєднання Путивля із Київською землею “з боку географічного… було досить штучним – безпосереднього зв'язку Путивльщина з Києвом не мала" (Ф. Петрунь). Тож пояснення цього явища, запропоноване вище, здається найвірогіднішим.
Повертаючись до Новгород-Сіверського синодика, слід відзначити, що його записи не датовані, проте цілком очевидно, що вокняжіння путивльської династії в Києві могло відбутися тільки на зламі XIII–XIV ст.: адже в другій половині XIII ст. тут ще не було князів, а в 1330-х рр. вже порядкував князь Федір.
Щоправда, П. Клепатський, автор розлогої монографії про Київщину литовської доби, котрий, до речі, визнавав за ймовірне, що Путивльщина "належала київським князям без будь-якого зв'язку їх з чернігівськими", покладав правління Іоанна-Володимира Іоанновича на початок XV ст. Однак такому датуванню суперечить подвійне ім'я цього князя: за спостереженнями А. Поппе, "останнім відомим нам князем Володимиром, що отримав окреме хрестильне ім'я, був племінник Данила Галицького, Володимир-Іоанн Василькович, який народився близько 1249 р… У 1320 – 1340-х роках князівське ім'я Володимир стає одночасно й хрестильним у п'яти князівських сім'ях. У XIV і XV ст. в ім'я св. Володимира починають хрестити у боярських та купецьких родинах (першим згаданий московський воєвода Володимир Всеволодич, народжений близько 1340 р.)"; що ж стосується генеалогічних конструкцій П. Клепатського, який ототожнював Іоанна-Володимира із онуком литовського князя Коригайла Ольгердовича, то їхню необґрунтованість переконливо довів А. Прохаска.
9
Згідно з Галицько-волинським літописом, у 1261 р. Василько Романович віддав свою доньку "за Андрєя князя Всєволодича к Чєрнигову". Р. Зотов, автор фундаментального дослідження генеалогії чернігівських князів, вважав його сином чернігівського князя Всеволода (Лаврентія) Ярополчича (згаданий у Любецькому синодику), правління якого він покладав на 1246–1263 рр.