Важко судити, завдяки яким обставинам князі-путивльці утвердились у Києві. Найвірогідніше, провідну роль тут відіграла підтримка татарських феодалів, які осідали у Посейм'ї, котре впродовж XIII–XV ст. було зоною активних тюрко-слов'янських контактів.[10] Утім, було б передчасним повністю ігнорувати наявність "галицько-волинського фактора"; принаймні, досить привабливою здається можливість /34/ ототожнити путивльського з походження князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант: Путивльцем) з оточення Льва Даниловича, хоч, безперечно, дане припущення залишається повністю у сфері гіпотез.[11]
Підтримка татарських чи галицько-волинських князів могла зіграти для путивльців принципову роль за умов феодальних усобиць в Орді кінця XIII ст. Можливо, саме в атмосфері спричиненого ними хаосу, коли "вєсь Києв разбєжался", вихідці з Путивльщини й утвердились у прадавній столиці Русі.
Що ж до офіційного статусу, якого вони набули, то, з огляду на стан джерел, окреслити його практично неможливо. М. Грушевський, наприклад, розглядав київського князя Федора, скандально відомого своїм зухвалим нападом на новгородського архієпископа Василя у 1331 р.,[12] тільки як "татарського намісника", посилаючись на присутність баскаків серед його оточення, однак це припущення піддав критиці ще П. Голубовський, слушно відзначивши, що "до всіх найголовніших князів і в усіх областях були приставлені ці ханські чиновники".
Власне, сама належність Федора Київського до путивльської династії є досить проблематичною. Свого часу Р. Зотов упевнено відніс його до родичів Іоанна-Володимира Київського та Андрія Овруцького, що пояснюється невірним прочитанням опублікованих Філаретом (Гумілевським) даних Київського синодика. На наш погляд, з цим князем можна швидше ототожнити "великого князя Феодора" з пом'яника Києво-Печерського монастиря, що, хоч і не кидає світла на його походження, зайвий раз свідчить про необхідність розшуку, публікації та дослідження всіх князівських синодиків Київщини і Чернігівщини, /35/ на чому наполягав ще М. Грушевський. Перспективність таких пошуків унаочнює вже згаданий вище Рязанський пом'яник, де, зокрема, фігурують київський князь Гавриїл і його дружина Катерина – особи, геть незвісні за давньоруських і пізніших часів.
Однак не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному сторіччі перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях.
Йдеться, передусім, про регіони, придатні для сезонних випасів худоби – український Степ і Лісостеп. Уже Карпіні зауважував, що Подніпров'я перетворилося на терен татарських кочовищ. Він же відзначав, що "безпосередньо під татарами" перебував Канів, де він опинився в лютому 1246 р. Нижче по Дніпру містилося поселення, в якому також не було руської з походження адміністрації – там верховодив "алан на ім'я Михей".
Аналогічну мандрівку Дніпром у 1245 р. здійснив Данило Галицький. Вирушивши "в ладьє" з Києва, він незабаром дістався Переяславля, де його "стрєтоша татаровє". Як слушно зауважив з цього приводу В.Єгоров, “припущення, що монголи перебували тут лише тимчасово, пересуваючись у пошуках добрих пасовищ, навряд чи буде правомірним. За інформацією Карпіні, вони влітку піднімалися вгору за течією Дніпра, Дону й інших річок, а восени подавалися на південь, до моря. Подорож Данила почалась у день св. Дмитра (26 жовтня), відтак, у Переяславль він міг потрапити пізно восени, на початку листопада, коли всі монгольські стада вже відкочували в південні широти. Тому можна припускати, що Данило зустрівся в Переяславлі з якимось стаціонарним контингентом монгольської адміністрації, котрий постійно перебував у цьому місті".
Перехід Переяславля під "безпосередню" владу татар цілком можливий з огляду на тотальне винищення його мешканців у 1239 р. (монголи "изби всєх", включно з місцевим єпископом). Водночас утвердженню цього режиму на Подніпров'ї сприяло поступове "збезкняжіння" регіону, засвідчене перебуванням князя Юрія Пороського на службі в галицько-волинських князів Володимира Васильковича й Мстислава Даниловича;[13] очевидно, що залишені напризволяще /36/ володіння цього князя також перейшли під прямий контроль ординців.
Наслідком цих синхронних процесів (збезлюднення та "збезкняжіння" українських земель і, паралельно, формування татарської адміністрації й осередків татарської людності) стало утворення поняття "Татарська земля", котре перетворилося на стійкий компонент етногеографічних уявлень XIV–XVI ст. Так, на початку XV ст. новгородський книжник, описуючи зіткнення військ Вітовта й Тимур-Кутлука (серпень 1399 р.), локалізував його "у рєки Ворсклы в Татарской зємлє". За твердженням венеціанця Амброджіо Контаріні, Київ, в якому він побував у 1474 р., стояв безпосередньо на кордоні з Татарією, який тягнувся вздовж Дніпра. У XVI ст. цей кордон помітно посунувся на південь: посол імператора Рудольфа Еріх Лясота у своєму щоденнику, який він вів під час перебування в Україні в 1594 р., відзначив гирло р. Самара як місце, де на Лівобережжі починається Татарія, "котра в минулому сягала на Правобережжі до Тясмина". На захід від нього, в басейні Бугу та його притоки Синюхи, також лежали землі, здавна облюбовані татарами. На те, що цей регіон був традиційним місцем кочовищ ординців, у середині XVI ст. вказував Сигізмунду II Августу кримський хан Сагап-Гірей, покликаючись на часи Батия, Узбека та Джанібека, від яких збереглися численні "кишені" (татарські надгробки).[14] Те, що "поле Татарське" починалося за Брацлавом, зауважив, мандруючи до Царгорода, диякон Троїце-Сергієвого монастиря Зосима (1419 р.).
Поруч із цією "Татарською землею" на теренах України існували й специфічні анклави, мешканці яких підпорядковувались безпосередньо монголам. Літопис зве їх людьми татарськими, або "сидящими за татары". Такі громади існували у верхів'ях Бугу й Случі (у так званій Болохівській землі) та в поріччі Тетерева. Відомості джерел про них мізерні, що й не дивно з огляду на короткочасність їхнього існування: Болохівська земля зникла як автономна адміністративна одиниця вже десь у 60-х рр. XIII ст. До цього неабияких зусиль доклав Данило Галицький, обурений тим, що болоховці "от татар большую надєжду имєяху", вирощуючи для них пшеницю та просо (тобто сплачуючи данину збіжжям). Деякі історики XIX – початку XX ст. пояснювали з'яву цих громад прагненням "виломитись з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі й наприкрився їй", тобто широким протикнязівським рухом, котрий розгорнув- /37/ ся в умовах дезорганізації суспільного життя, спричиненої монгольським нашестям. Гадаємо, що наявні джерела не дають вагомих підстав для таких широких узагальнень: соціальний аспект цього явища є надто невиразним, і причини появи "антикнязівської" теорії слід шукати в демократичних уподобаннях її авторів.
10
У XIII–XIV ст. тут проходило русько-татарське порубіжжя; воно досить докладно описане в пізніших, XV–XVI ст., татарських ярликах литовським "господарям", які ведуть походження від протографу кінця XIV ст. Це, на думку Ф. Петруня, не є випадковим:
11
Варто нагадати, що М. Грушевський "в теорії" не виключав імовірної залежності Києва від Галицько-Волинської держави в першій половині XIV ст., хоч і відзначав, що
12
Оповідь про князя Федора є, по суті, єдиним літописним сюжетом, що стосується Середнього Подніпров'я першої половини XIV ст. Вона вийшла з-під пера новгородського літописця, котрий занотував події, пов'язані з висвяченням архієпископа Василя митрополитом Феогностом. Ця процедура відбулась у Володимирі Волинському й супроводжувалася конфліктом зі ставлеником литовського князя Гедиміна Арсенієм, який виборював самостійну псковську єпископію. Повертаючись додому повз Чернігів, Василь був несподівано заскочений загоном із 50 чоловік на чолі з місцевим баскаком і князем Федором Київським. Останній, очевидно, задовольнився грошовим "откупом", але "от Бога казни нє убєжал: помроша кони у нєго". Деякі дослідники вбачають у діях Федора залежність від позиції Гедиміна й відтак обстоюють підлеглість Києва Литві вже у першій третині XIV ст.
13
Хоча князі з таким титулом невідомі за давньоруських часів, самий термін "Поросся" фіксується літописцями з XII ст.
14
До наших днів вони не дійшли, однак на присутність ординців на цих теренах указують скарби з джучидськими монетами XIV–XV ст. (у межах України такі знахідки, за спостереженнями М. Котляра, тяжіють до територій,