Тоді ж виразно позначилися зміни у традиційній становій структурі – остаточно оформився суспільний статус козацтва, появу якого на історичній арені вчені датують кінцем XV ст. Колискою козацтва стала Південна Україна, котра відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Характерним щодо цього є свідчення Михалона Литвина, що на "щасливій та родючій Київщині" чимало приходнів, з яких "деякі прагнуть позбутися батьківської опіки, чи рабства, чи служби, чи покарання за злочини, чи боргів, чи ще чогось; інших принаджує до неї, особливо навесні, багата нажива й щедрість цього краю. І, зазнавши насолоди [вільного життя] в її фортецях, вони вже ніколи звідти не повертаються". Уходництво як спосіб існування формувало людей особливого складу. Тих, хто приходив у пониззя Дніпра на промисел, "життя по уходах захоплювало своїми відмінними прикметами /258/ та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було у звичайних умовах життя села чи міста. Їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори" (О. Грушевський).
Однак тут, на випадок раптового татарського "наїзду", доводилося завжди бути напоготові. Тож із плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч нападам кримчаків, а й самі починали громити їхні улуси, забирати худобу, грабувати купецькі каравани. Цей добичницький спосіб життя ставав соціальною нішею для тих, кого, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, гнали з насиджених місць "обставини або закони". Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово формувався цей маргінальний прошарок населення – козацтво, що починає згадуватись у документах з 90-х рр. XV ст.
У 1492 р., реагуючи на скаргу Менглі-Гірея про пограбування його корабля в пониззі Дніпра, під Тягинею, та інші безчинства киян і черкасців, великий князь Олександр пообіцяв з'ясувати цю справу "межи козаки". Низка подальших згадок про козаків пов'язана з їхніми нападами на чужоземних послів і купців; кримінальний характер цих звісток почасти обумовлений природою джерела, з якого вони запозичені. Це – дипломатичне листування, де значне місце відводилося викладу сторонами взаємних претензій, пов'язаних із порушенням норм мирного співжиття. Серед тих, хто в такий спосіб завдавав клопоту своєму уряду, були й козаки, які діяли на власний розсуд, не особливо замислюючись над можливим відгомоном цих подій.[115]
Дещо іншим – у своєму буденному уходницькому образі – постає козацтво зі сторінок привілею київським міщанам 1499 р., в якому йдеться про козаків, котрі "ходят водою на низ, до Чєркас и далєй" і "рыбы привозят просолєныє и вялєныє"; при цьому козаками звуться, передусім, вихідці "з вєрху Днепра"; таких і справді було чимало серед тих, хто займався уходництвом. Зокрема, як промисловиків-"чужєгородцєв" ревізори Київського та Черкаського замків у середині XVI ст. нотували мешканців Чорнобиля, Мозиря, Річиці, Рогачова, Бихова та Могильова. Ті ж ревізори, по суті, ототожнювали уходницький промисел з "козакуванням", згадуючи про "отход у козацтво на полє" або "рєкою у низ". /259/
Не варто забувати, що термін "козак" – тюркського походження (він відомий з початку XIV ст. у значенні "вартовий", до якого згодом додалися негативні коннотації: "розбійник", "пройдисвіт" тощо). Завдячуючи своєю появою сусідству з "Татарією", козацтво органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів – у назвах, побуті, звичаях. У середовищі козацтва не були рідкістю татарські імена, а його іконографічним уособленням став козак Мамай; суто національні, як на сучасний погляд, прикмети останнього, від оселедця до шаровар, є орієнтальними за своєю генезою.
Це, одначе, аж ніяк не означає "чужорідності" козацтва як суспільного елемента, його "запозичення" з татарського світу. Прихильникам таких поглядів на це явище, що сягають часів М. Костомарова (цей вчений обстоював думку, що "козацтво безсумнівно татарського походження, як і сама назва козак", й був переконаний, що козацька верства була сформована старостами прикордонних замків), завжди бракувало переконливих аргументів. Порубіжні державці хіба що внесли до козацької стихії елементи військової організації (наприклад, поділ на роти), активно залучаючи козаків до боротьби з татарами, за що й удостоїлися звання гетьманів у романтичній історіографії /260/-/262/ XVIII ст. У такій іпостасі виступають на сторінках тогочасних козацьких літописів черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, хмільницький староста Предслав Лянцкоронський та князь Дмитро Вишневецький.
Останньому належить особливе місце в історії козаччини, оскільки, заклавши близько 1554 р. замок за Дніпровими порогами, на острові Хортиця (проіснував до 1557 р.), він, за висловом М. Грушевського, дав початок "ідеї Запоріжжя як постійної твердині серед степового моря". Сама постать князя, названого Грушевським "блискучим, променистим метеором", котрий перелетів через "нерухливе, шаблоноване" українське життя середини XVI ст., набрала під пером дослідника романтичного ореолу й рис політичного діяча, налаштованого на цілеспрямовану боротьбу з Кримом. Однак уже на початку століття в літературі наголошувалося, що подібна оцінка хибує на певну ідеалізацію князя й не підкріплена достатньою кількістю фактів; що ж до самого Вишневецького, то "в його діяльності, в його переходах від Литви до Туреччини та Москви, чиї політичні інтереси були різними, немає будь-якої політичної ідеї" (М. Василенко). Такий 
мінімізаційний підхід здається досить виваженим і 
коректним, принаймні, за сучасного стану історичних джерел; водночас він аж ніяк не знецінює цю колоритну постать української історії, увічнену фольклорною традицією про козака Байду.[116] Вона уособлювала, за слушним визначенням Н. Яковенко, "аристократичну сторінку в історії ранньої козаччини, яка об'єднала (хоч і ненадовго) козаків-простолюдинів не тільки з незаможною шляхтою, що козакуванням заробляла на прожиток, а й з гордими магнатами, шукачами лицарської слави".
Правлячі кола Польщі й Литви розглядали діяльність козацтва як дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин; прагнучи приборкати козаків, вони водночас вважали за можливе спрямувати їхню енергію в річище загальнодержавних інтересів. Адже, по суті, на неспокійній "україні" стихійно сформувалася сила, потреба /263/ в якій відчувалася ще в XIV ст. – недарма ж у 1358 р. представники Ольгерда під час переговорів з пруськими рицарями наполягали, щоб "Орден перемістився в пустелі між татарами й русинами для захисту останніх від татарських нападів і щоб Орден не залишив собі ніяких прав на русинів, але вся Русь безпосередньо належала б литовцям".[117]
115
Вже наприкінці 1519 р. Махмед-Гірей покликався як на причину тогорічного татарського набігу (закінчився поразкою польсько-литовського війська на чолі з Костянтином Острозьким при Сокалі) на виправу козаків на Очаків.
116
Очевидно, вона є даниною не тільки мученицькій смерті князя, закатованого за наказом Сулеймана Пишного у 1563 р., а й особистим якостям Вишневецького, які приваблювали до нього сучасників. Небайдужість до долі князя продемонстрував навіть мало схильний до сентиментів Іван IV. Ще в 1563 р. його посли говорили про Вишневецького в Литві: "Притєк он к государю нашєму, как собака, и потєк от государя, как собака жє" (хоч потайки й мали дізнатись, чим пожалував авантюрника після повернення на батьківщину Сигізмунд-Август), "и живєт при королє ли, и в какой вєрстє дєржит єго у сєбя король". Однак, дізнавшись про смерть князя, Іван IV передав брянському Свенському монастирю низку маєтностей на помин душі Дмитра Вишневецького та двох його слуг – Конона й Івана.
117
Актуальність цієї ідеї в XVI ст. засвідчує проект організації оборони українських земель, запропонований у 1594 р. київським католицьким єпископом Й. Верещинським. За його задумом, на Задніпров'ї мав постати рицарський орден чисельністю 5-10 тис. чоловік, котрий водночас був би чимось на зразок воєнної школи для шляхетської молоді з усієї Речі Посполитої.