Першим, хто вказав на можливість використання прикордонних відчайдухів для "послуги и обороны", був Сигізмунд І. Він висловив ідею створення козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак за його життя цей проект залишився нереалізованим. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набуло певних організаційних форм і водночас було інкорпоровано до тогочасної станової структури.
Юридичне оформлення правового статусу цієї суспільної верстви почалося в 70-х рр. XVI ст., коли офіційні польські кола стали залучати козаків до виконання прикордонної служби. Для них було встановлено власний "присуд", тобто їх було виведено з-під юрисдикції місцевої адміністрації й підпорядковано "старшому і судді над усіма низовими козаками"; цей судовий імунітет поширювався не лише на тих козаків, які перебували на королівській службі, отримуючи відповідну платню (їхня чисельність у 1570-х рр. коливалась у межах 300–500 чол.),[118] а й на тих, котрі виходили з пониззя Дніпра "на волость" (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької "вольності" сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво, відокремлене в адміністративно-правовому плані від решти населення Речі Посполитої, почало конституюватись як особлива станова група.
Що ж стосується станових привілеїв козацтва, то питання про їхню генезу не раз поставало у вітчизняній історіографії,[119] хоч і мало акцентувалось у літературі останніх десятиліть. На цьому тлі варті уваги міркування С. Леп'явка, котрий, наголосивши, що в традиційному /264/ суспільстві згадані привілеї не могли з'явитись ex nihilo, висловив умотивоване припущення, що козаки "успадкували" їх від тієї частини бояр-слуг, які, не спромігшись вивести собі шляхетство, знайшли "притулок" у козацтві; отже, реформування останнього в привілейовану верству було, по суті, спробою правового врегулювання боярського питання. На думку дослідника, "цим можна пояснити той факт, що на південній Київщині і Брацлавщині боярство зникає у другій половині XVI ст. без всякого видимого опору. І це тоді, як, скажімо, в околицях Овруча і Бару місцеве боярство вело довгу і вперту боротьбу, врешті-решт зберігши себе під іменем "околичної шляхти"… Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх рицарських прав. Відбулось "обоярення" козацтва. Замість споконвічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утворилась сильна, соціально визначена верства".
Щоправда, сам науковець підкреслює, що ця гіпотеза ще потребує докладного обґрунтування джерелами, без якого вона залишається тільки соціологічною схемою. Такий підхід до проблеми стимулює подальші дослідження й дає підстави для сподівань, що на одвічне запитання "откуль початок свой взяли козаки", нарешті, знайдеться вичерпна відповідь. /265/-/266/
Розділ тринадцятий
ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ
§ 1. Демографічні зрушення
Провідним чинником, що формував демографічну ситуацію в Україні впродовж другої половини XIII-середини XVI ст., був, поза сумнівом, "татарський фактор" – попервах у вигляді руйнівного Батиєвого погрому, а згодом – у формі небезпечного сусідства з "Татарією", якою стали безкраї обшири українського Півдня.
Не варто доводити, що монгольська навала мала найзгубніші наслідки для давньоруських земель, передусім для Середнього Подніпров'я, котре назавжди втратило роль політичного, економічного, релігійного та культурного центру всієї Русі. "Нєсть числа" селам, містам і містечкам, які були стерті з лиця землі завойовниками і вже ніколи не постали з руїн. Відродження міст унеможливлювалось запустінням їхньої сільської округи. Тож нащадки Михайла Всеволодича не випадково покинули батьківський Чернігів: археологічні дослідження показали, що в середині XIII ст. припинила своє існування переважна більшість поселень у межиріччі нижньої Десни й Дніпра, де, за твердженням давнього літописця, зосереджувалася "вся жизнь" чернігівських князів; мало минути понад півтисячоліття, щоб Чернігів досяг своїх колишніх розмірів. У Києві на кілька століть осередком міського життя став Поділ; верхнє ж місто залишалося німим свідком колишньої величі "матері руських міст".
Втім, цей занепад не мав тотального характеру. Свого часу О. Андріяшев, аналізуючи демографічні наслідки монгольської навали, з подивом відзначив: "Здається, що не менше за інших частин країни мусило б зазнати шкоди від татар Посейм'я, що лежало недалеко від татарських кочовищ, але, зважаючи на те, що тут, як і давніше, скупчувалося багато дрібних князівств… треба гадати, що тут чогось люду не поменшало". Ще далі пішов П. Клепатський, зауваживши, що путивльське Посейм'я, яке в давньоруський період "не являло собою ласий шматок для шукачів уділу[120] й, очевидно, було зов- /267/ сім не багатолюдним", у XIV–XV ст. перетворилося на "квітучу провінцію" (цей розквіт, до речі, простежується на матеріалах археології – у вигляді значних, до 3,5 м завтовшки, культурних нашарувань XIV–XV ст.); дослідник пов'язав цей феномен із плідною взаємодією місцевого населення й татар, вказавши, як на історичну аналогію, на літописних болоховців, "сєдящих за татары". Дану гіпотезу підкріплює епізод із відкупником Ахматом, у слободи якого люди "со всєх сторон сшєдшєся".
Це літописне повідомлення дає можливість під новим кутом зору подивитися на міграційні процеси другої половини XIII ст., котрі традиційно характеризуються лише як відплив частини місцевого населення на північ, у верхів'я Десни та Оки. Між тим уявлення про масову міграцію не мають під собою вагомих підстав, якщо не брати до уваги російські дворянські родоводи, котрі в своїй найдавнішій (чи, за традиційною термінологією, "легендарній") частині містять відомості про виїзди наддніпрянців до Північно-Східної Русі в XIII–XIV ст. Ще М. Грушевський зауважив, що "в генеалогіях московських боярських родів знаходяться згадки про перехід предка тої чи іншої боярської фамілії до Москви з України… (хоч самі по собі звістки генеалогій не дуже певні)". В останньому застереженні дався взнаки скептицизм щодо "легенд" як джерела вірогідної інформації, котрий безроздільно панував у історіографії XIX – початку XX ст.
За час, що минув, ставлення до "легенд" дещо змінилося. Зокрема, з метою верифікації "легендарних" відомостей було визнано за доцільне групування їх за спільними ознаками (зокрема, коли йдеться про виїзди, – за вихідною "адресою" родоначальників). Як приклад такої взаємоперевірки були запропоновані "легенди" Плєщєєвих, Зюзіних та Ізмайлових, що їхні предки нібито виїхали з Чернігова в другій половині XIII ст.
Однак чернігівське походження Плєщєєвих досить проблематичне: уявлення, нібито їхній предок, Федір Бяконт, батько московського митрополита Олексія (бл. 1293–1378 рр.), був чернігівцем, спростовується звісткою найдавнішої, кінця XIV ст., редакції "Житія Олексія митрополита" про те, що він "бєашє родом болярин, от славных и нарочитых бояр литовскых". Це ж стосується й Ізмайлових, котрі вважали своїм родоначальником татарина Івана Шаїна, який був "посажєн от Батыя на Чєрниговє владєтєлєм", а в 1257 р. перейшов на службу до Олега Інгваровича Рязанського. Вище вже йшлося про те, що жалувана грамота останнього (як, до речі, й грамота Івана IV, у складі якої вона збереглася) – фальсифікат XVII ст. Досить пізнім за походженням є, очевидно, й родовий переказ Зюзіних, в основі якого – радше /268/ літературні ремінісценції ("Житіє Михайла Чернігівського"), ніж конкретний факт. Таким чином, комплексність в аналізі родоводних "легенд" у випадку з Черніговом є малоефективною, оскільки вони характеризують не стільки реальні демографічні процеси XIII ст., скільки пізніші "чернігівські алюзії". Що ж до хрестоматійного "києвского благоплємєнитого вєльможи" Родіона Нестеровича, котрий у 1332 р. нібито емігрував до Москви з 1700 своїх дружинників, то інформація про його виїзд є однією зі звісток, пов'язаних з боярським родом Квашніних, які включено до Новгородського владичного зводу 1539 р. Поява цього комплексу відомостей пояснюється причетністю до укладення цього літопису Андрія та Івана Квашніних, котрі служили "у Новгороді, у владики". Зроблені ними інтерполяції мали на меті підкріпити традицією власні позиції в місницьких спорах із родом Бутурліних, родоначальник яких – Акинф – виступає у звістці 1332 р. як головний суперник Родіона Нестеровича; боротьба між ними за старшинство серед московських бояр ("надо всєми большинство") закінчується поразкою й загибеллю Акинфа. При цьому не витримують історичної критики ані факт існування місницьких рахунків у XIV ст., ані розміри почту Родіона Нестеровича; відповідно, неможливо беззастережно покладатися на інформацію щодо його прабатьківщини.
118
Пізніше їх було названо реєстровими, бо вони фіксувались у спеціальному списку – реєстрі.
119
Ще на початку XVIII ст. козацький літописець Григорій Грабянка виводив ці привілеї від козарів – гаданих предків козаків, войовничого народу скіфського походження; перевівши дану проблему в етнічну площину, він стверджував, що козаки "бяху от воинского чина отдрєвлє и мєчєм упражняхуся, а нє роботным игом".
120
Дослідник, зокрема, нагадав слова одного з князів: "Лєпши бы мнє смєрть, а нє Курскоє княжєниє".