В цілому ж у літописах і родоводах йдеться про поодинокі факти, а не про масові явища, характеризувати які здатні хіба що дані археології. Втім, і вони не однозначні, навіть такий виявлений розкопками феномен, як зменшення розміру сільських поселень на Подніпров'ї у XIII–XIV ст.: аналогічна картина спостерігалась і в інших регіонах східнослов'янського ареалу, що, на думку спеціалістів, не було наслідком монгольської навали або воєнних експедицій литовських феодалів. Найімовірніше, це явище було спричинено еволюцією форм землеробства – поширенням рільництва, а відтак, і найбільш раціонального за таких умов малодворного типу сільської забудови. І хоч остаточне вирішення цього питання – справа майбутнього, вже тепер цілком очевидно, що археологічні дані щодо зменшення сільських поселень у регіоні не можуть розцінюватись як безперечне свідчення збезлюднення регіону.
Подолання спричинених Батиєвою навалою явищ було непростим і тривалим процесом. Пріоритет у цій справі належав Галицько-Волинському князівству, де вже у середині XIII ст. розгорнулась активна реконструктивна діяльність. Елементом відродження міського життя стало заохочення колоністів із сусідніх країн – Польщі, Німеччини, Чехії, Угорщини, які чимало посприяли економічному піднесенню Галицько-Волинської Русі. Іноземцям протегували як останні Романо- /269/ вичі, так і їхні наступники в XIV ст.; зворотним боком цієї доволі прогресивної протекціоністської політики була денаціоналізація міст, а згодом, в окремих випадках, – і дискримінаційні заходи щодо міщан-русинів. Це явище не поширилося далі на схід, де в XIV ст. поставали хіба що вірменські та єврейські громади. Щоправда, родоводи донесли звістку про виїзд предка Толстих і Тухачевських Індриса з Германії до Чернігова з 3-тисячною дружиною в 1353 р., але вона здається більш ніж сумнівною з огляду на епідемію, що охопила цей регіон у 1352 р.
Слід зауважити, що в XIV ст. міські поселення були відносно нечисленними, відділяючись одне від одного просторими лісовими масивами, які нерідко залишалися практично незалюдненими (це унаочнює щоденник Контаріні, котрий у 1474 р., мандруючи до Персії, проїхав від Любліна до Кафи). Що ж до українського Півдня, то він у цей час перебував під безпосереднім контролем татар. Саме на цей період, на думку деяких дослідників, припадає поява на Лівобережжі Дніпра низки населених пунктів, топографічно пов'язаних із річковими переправами, котрі, на жаль, практично не простежуються в сучасній географічній номенклатурі. За часів Вітовта на теренах "Татарії" з'явилися поодинокі форпости литовської експансії – фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі й Чорний город поблизу Аккермана; водночас укріплювались давні українські міста, що й дозволило згодом стверджувати, що Вітовт "начал созидати грады многи, зарубил Києв и Чєрнигов". Очевидно, що ініційоване ним розгортання фортифікаційного будівництва (як перед тим – діяльність братів Коріатовичів на Поділлі, яким літописець приписує розбудову Смотрича, Бакоти та Кам'янця-Подільського)[121] мало антиординську спрямованість; утім, період цієї, за виразом Я. Дашкевича, "литовської реконкісти" був недовгим, а наступники Вітовта повністю занедбали цей напрямок його політики.
Наприкінці XV ст. зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів і їхня переорієнтація на Заволзьку Орду різко погіршили ситуацію в Україні. Татарські напади призводили до величезних втрат населення, котре фізично винищувалось і масово забиралося в полон. В окремі роки ці втрати сягали кількох сотень тисяч чоловік; взагалі ж для татарина було ганьбою привести з собою менше 10 бранців. У Криму полоняників перетворювали /270/ на рабів, більшість яких згодом опинялась у Туреччині та інших країнах Сходу. Лише одиницям на чужині усміхалася доля (як славнозвісній Роксолані, дружині Сулеймана Пишного); загал чекали виснажлива праця та тяжкі випробування.
Чимало сучасників переймалося їхніми бідами, і серед них, зокрема, вже не раз цитований Михалон Литвин, котрому доводилось бувати в Криму. Нині стали класичними його характеристика Кафи ("не 
міста, а поглинача нашої крові") й опис тамтешнього ринку з рядами зв'язаних один із одним невільників, що нагадали Литвину журавлині ключі, які назавжди покидають свою батьківщину. Проникливість цього образу посилює сцена прощання з литовцем одного з полоняників, котрий уже ступив на корабель, що відвезе його на чужину, звідки немає вороття. У літературі його монолог подеколи розглядають як риторичний прийом, покликаний спонукати співгромадян Литвина позбутися різних пороків, щоб у татарській неволі "не загинуло все наше плем'я" – перспектива, реальність якої мала підкреслити згадка про перекопського митника, котрий, зустрівшись із Литвином, розпитував його, звідки везеться до Криму ця безліч невільників і чи залишились ще люди на його батьківщині.
Інший сучасник ставив риторичне запитання: "Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав до купи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу?… Хоча, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає". І справді, визначити цю цифру досить непросто; за попередніми підрахунками Я. Дашкевича, вона дорівнює, щонайменше, 2–2,5 млн. вбитих і полонених.
Знекровлюючи Україну, татарські "наїзди" суттєво впливали й на структуру заселеності її обширів. Безпосередні наслідки цих нападів окреслив П. Клепатський, аналізуючи колонізаційні рухи XVI ст.: "Та чи інша місцевість сьогодні, наприклад, була ще залюдненою, а завтра, дивись – прийшли татари, й вона порожніє. Про насельників такої місцевості можна сказати словами Сааді, що "цих вже нема, а ті далеко": частина загинула від шаблі чи потрапила в полон, решта розбіглася в різні боки й могла більше не повернутися на обжиті місця. Від міст залишалися городища, від сіл – селища,[122] вся ж місцевість /271/-/272/ або перетворювалася на пустелю, або ставала тереном для ухожого промислу".
Цим тереном, власне, стала вся південна Наддніпрянщина, на яку практично не поширювався державний контроль ВКЛ: у XVI ст. московські "сторожі" вільно почувалися на колишній Переяславщині, а вихідці з Сіверщини (вона, нагадаємо, залишалась у складі Росії до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевих уходників. Крім цих промисловиків, що жили тут "на мясє, на рыбє, на мєду", в ревізіях середини XVI ст. згадуються тільки "копачі", котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.
121
Власне, у білорусько-литовських літописах йдеться про заснування цих міст Коріатовичами, до появи яких "в Подольской зємлє нє было ни одного города – ни дєрєвом рублєного, а ни камєнєм будованого". Тенденційність цієї звістки очевидна з огляду на існування названих міст у XII–XIII ст.; найімовірніше, літописець мав на меті максимально піднести роль Коріатовичів у загосподаренні Поділля.
122
Сумну картину цілковитого спустошення українських земель змальовує акт надання Олелька Володимировича своєму бояринові Олехну Сохновичу, котрому жалувалися "городищє староє над Днєпром Покалаурово, сєлищє Булачин, сєлищє Круглоє, сєлищє Сошниково… и к тому три городища за Днєпром: Бусурмєнскоє, Ярославскоє, Сальково з озєрцом Липовым, а сєлищє Процєво, а другоє имєниє – сєлищє Бєлки, Мохнач, сєлищє Вєприки, сєлищє Островы над Ирпєнєм и Унавою, сєлищє Махновщина, а зємлю над Здвижєю Мєлєховщину, а над Тєтєрєвью Трудєнєвщину и Тригубовщину, а на Росавє в полє два городища – Полствин и Кузяков". Наявне в тексті документа застереження ("а пак ли бы на котором сєлищи люди осєли, то тыє люди мают быти послушны" Олехну та його нащадкам) свідчить про те, що окреслені обшири були абсолютною пусткою ще перед татарськими погромами кінця XV ст.; пізніші документи унаочнюють, що вони залишалися такими й у першій чверті XVI ст.