Втім, політичне, а з середини XV ст. – і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б. Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з'явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. /276/ XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами – "єдиноутробними" братами Йосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів.
Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням М. Грушевського, "не встиг відповідно стверднули і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 р. – патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома – "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії".
Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р.). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всєм православным христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах.
Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI–XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі[125] – власне, територію київської митрополії. Це й не дивно – з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу – білорусько-українська /277/ спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально – в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру – "бєлорусской".[126] Не можна не погодитися з Б. Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізувавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусцы", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діловодстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усвідомлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами.
До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов'янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівнозначна з "Великою Руссю". Її можна зустріти як у різноманітних писемних пам'ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли називати свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсько-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій.
Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов'янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочлен- /278/ ним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події XIV–XVI ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" – Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подібних "реконструкцій" – як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'янства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну.
Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису – втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що недвозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо території Польщі й пов'язане з цим словосполучення "ляховє-украинянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи – при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов'язані з їхнім периферійним статусом (прикордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові III: "С твоєй зємли люди нашим людям вкраинным, мцєнянам и любучанам (мешканцям пооцьких міст Мценська й Любутська – авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полєм, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Чєркасы, и мимо Канєв, и мимо Києв, а вєсти вкраинникам нашим нє хотєл никотороє дати о тых татарах;… сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу зємлю, шкоды нємалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды вєликиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городов украинных посылаєт бєз мєшканья и кажєт всих тых дєл довєдатися".
Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовських "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсько-литовських переговорів 1503 р. Іван III мав наказати "своим украинным князєм и намєстникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, /279/ чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди – авт.) никоторой нє чинили").
125
Одне зі своїх послань Іван Вишенський адресував "христианам Малой России – братству Львовскому и Вилєнскому". Захарія Копистенський у "Палінодії" писав: "Россия Малая… то єсть Києв и Литва".
126
До речі, ця "білоруська мова" (Й. Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині – грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.