Щоправда, згідно з твердженням М. Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров'я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г. Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній ідеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.), який розумів під нею "кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії".
До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам'ятки XVII–XVIII ст., зокрема український хронограф за списком Л. Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницького "со всєм Малороссийским панством (державою – авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми козаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивєр"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сивєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І. Галятовського (1676 р.): "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непросто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі складання нових етноісторичних реалій.
На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзначалось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів /280/ розщеплювало чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації".
Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… вєликородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфєто-Росского" племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: "Се ж бо то плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю". Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові "українного" суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-"козакорусса" (не дарма ж уживані щодо козаків назви – "черкаси" та "хохлачі" – згодом поширилися на все українство). /281/-/282/
Розділ чотирнадцятий
ДУХОВНА КУЛЬТУРА
Темпи культурного розвитку українських земель у XIV – першій половині XVI ст. відповідали загальному сповільненому плинові тодішнього суспільного життя. З огляду на це не дивно, що литовські часи подеколи розцінюють як втрачені для вітчизняної культури, передусім, для письменства, що його стан не може не вражати на тлі надбань давньоруської доби. Не випадково М. Грушевський, звернувшись до цих часів у своїй "Історії української літератури", з щирим розпачем зауважив, що вони "стеляться перед очима дослідника такою порожньою, безплідною пустинею, що він збентежено стає, боячись пускатися в позбавлену всяких орієнтаційних знаків пусту просторінь… Ні одного місцевого літопису з тих часів! Ні одного ліричного викрику! Ні навіть релігійно-моралістичного роздумування над тими переворотами, які проходили в житті..!"
Згодом ця вкрай песимістична оцінка літературного процесу XIV – середини XVI ст. не раз коригувалася. Зокрема, наголошувалося, що брак оригінальних творів письменства компенсується значною кількістю перекладів, різноманітних компіляцій, нових редакцій Євангелія, творів патристики, агіографії тощо. Гадаємо, однак, що йдеться все-таки про речі неспівмірні й треба визнати, що втрати, яких зазнала українська культура в окреслений час, подеколи є непоправними, як, наприклад, занедбання власної традиції літописання, брак котрої у XIV–XVI ст. так і не вдалося надолужити в історичній перспективі. І якщо навіть погодитись із думкою про можливість подвійної паспортизації літописів ВКЛ (здебільшого званих білорусько-литовськими), атрибутувавши їх як "спільне надбання білорусів та українців",[127] це аж ніяк не притлумить того очевидного факту, що до свідомості українства вони ввійшли лише завдяки "посередництву польських хроністів і лише у XVII ст., коли наступ католицизму на "руську" віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну "захисну реакцію" – інтерес до свого коріння, свого минулого. Цей пошук власного історичного "я" зрештою привів українську духовну /282/ еліту до некритичного (а іноді – й суто механічного) засвоєння доробку польської і, воднораз, московської історичної думки; зрозуміло, що поєднання цих двох цілком різних начал у компілятивних українських літописах XVII ст., які лягли в основу національної історіографії, аж ніяк не сприяло формуванню цілісного історичного самоусвідомлення.
Паралельно з цим і далі панували вкрай невиразні уявлення про власну минувшину; тож коли Гійом Левассер де Боплан (французький військовий інженер, котрий 17 років служив у коронному війську в Україні й залишив її перед самою Визвольною війною) захотів "дослідити історію русів, щоб узнати дещо про давні часи цих місцевостей", то, "розпитавши кількох найученіших з-поміж них", почув лише "давній переказ", згідно з яким 2 тис. років тому Чорне море "покривало усі ці рівнини" (й тому "всі руїни старовинних замків і древніх міст… розташовані на підвищеннях та найвищих горах і жодної – на рівнинному місці"),[128] згадку про цілковите знищення Києва (за винятком Софійського та Михайлівського соборів) "близько 900 років тому" (!), а також нарікання на "великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю", спричинивши загибель бібліотек.
Втім, опріч воєн і пожеж, був ще один фактор, під впливом якого порожніли місцеві бібліотеки. З перенесенням митрополичого осередку на північний схід Русі розгорнувся процес, який можна було б визначити в сучасних термінах як "вивіз культурних цінностей". Практика, започаткована митрополитом Максимом, котрий переїхав до Володимира "со всєм своим житьєм", знайшла продовження в діяльності його наступників, які, словами Вітовтового окружного послання (1415 р.), "всю чєсть цєрковную києвскоє митрополии индє относили". Немає сумніву, що значну частку цієї "чєсти", з огляду на високу цінність рукописів, становили книжкові багатства.[129]
127
Фактично можна стверджувати тільки те, що до їхньої першої редакції, яка постала у Смоленську в середині XV ст., доклав рук киянин, котрий, як уже відзначалося, "был млад", коли пішов із життя Скиргайло.
128
Очевидно, йдеться про усну традицію, зафіксовану в XIX ст. на Поліссі: нібито колись Чорне море сягало Пінська й відступило тільки тоді, коли якийсь київський князь розкопав гори.
129
Ця традиція збереглась і після фактичної ліквідації єдності загальноруської митрополії: у заключній редакції Кормчої книги Вассіана Патрикеєва (20-і рр. XVI ст.) міститься посилання на "Правила" чернігово-брянського єпископа Євфимія, "что вывєз их из Брянска с собою" у 1464 р., коли відмовився визнавати духовний авторитет Григорія Болгарина й емігрував до Москви.