Внаслідок цього в подальші часи південно- й західноруські поціновувачі "писания книжного" нерідко втамовували свою духовну спрагу з московських джерел. Відомо, що "найвищий" писар Казимира Ягеллончика пан Якуб звертався до свого приятеля, відомого московського купця й архітектора Василя Дмитровича Єрмоліна, з проханням при- /283/-/285/ дбати для нього Пролог, Октоїх, книгу з описом житій дванадцяти апостолів і збірник невідомого складу під назвою "Два творця" – очевидно, тільки в Москві сподіваючись віднайти "добрыє списки" цих творів і "доброписцєв", здатних їх кваліфіковано скопіювати. Так само через сто років, у 1561 р., коли у віленських просвітницьких колах постав задум друкувати книги, адресовані "народу русскому литовскому да и русскому московскому", вільняни мусили відрядити свого представника, ієродиякона Ісайю Кам'янчанина (уродженця Кам'янця-Подільського), до Москви, щоб дістати там Біблію, "Бесіди євангельські" Іоанна Златоуста й "Житіє" Антонія Печерського. Характерно, що останнього твору не було в самому Києво-Печерському монастирі, де бував Ісайя (щоправда, приїхавши до Росії "на малоє врємя и на малый час", віленський емісар силою обставин залишився там "на житиє").
Натомість мешканці західноукраїнських земель тяжіли до іншого інтелектуального полюса – Кракова. Підраховано, що в XV–XVI ст. близько 800 українців здобули освіту в місцевому університеті – навчальному закладі, заснованому в 1364 р. Казимиром Великим і згодом реформованому з волі королеви Ядвіги, котра заповіла йому всі власні багатства. На пожертви Ядвіги була заснована також литовська колегія при Празькому університеті (1397 р.), де, зрозуміло, також знайшлося місце для вихідців з України (подеколи вони діставалися й до Сорбонни, Падуї, Гейдельберга та Оксфорда). Однак для більшості молодих інтелектуалів саме Краків став духовною Меккою, відігравши, /286/ за виразом Б. Кравціва, "в історії України й першого українського Відродження таку ж приблизно роль, як її відіграв протягом 18 сторіччя український Петербург".
Звідси, зрештою, прийшло в Україну друковане слово: наприкінці XV ст. "мєщанином краковским из нємєц" Швайпольтом Фіолем були видані чотири богослужебні книги: Октоїх, Часослов, Тріоді пісна й цвітна (перші два друки побачили світ у 1491 р.).
В обставинах цієї події й досі залишається чимало нез'ясованого й "краківська загадка" продовжує непокоїти науковців. З огляду на особливості мови Фіолевих першодруків поширилась думка, що в роботі над ними брали участь наші співвітчизники, а російський дослідник Є. Немировський навіть висловив припущення, що редакторами чи коректорами цих книг могли бути найвизначніші з-поміж 
тодішніх краківських українців – Юрій із Дрогобича й Павло Русин із Кросна.
Перший (знаний також як Юрій Котермак чи Юрій Дрогобич) зажив слави, головно, як перший уродженець України, що став автором друкованої книги – астрологічного календаря під назвою "Прогностична оцінка поточного 1483 р.", котрий з'явився в Римі у лютому 1483 р. й був присвячений папі Сіксту IV (йому ж у 1476 р. адресував розглянуте нами в розділі дев'ятому послання митрополит Мисаїл). Це був тільки один із трактатів ученого дрогобичанина, котрий студіював науки в Краківському й Болонському університетах, здобувши /287/ звання доктора вільних мистецтв[130] і доктора медицини. Згодом як професор Краківського університету він викладав тут медицину та астрономію й був, як гадають, одним із учителів уславленого Миколи Коперника. Свою життєву позицію він задекларував у передмові до "Прогностичної оцінки…":
Такої ж високої думки про власне призначення був і зрущений німець Павло Процлер з містечка Кросно на Перемишльщині, котрий звичайно звав себе Павлом Русином. Вихованець Краківського і Грейфсвальдського університетів, він відомий як автор низки латиномовних поезій і голова літературного угруповання, що його члени славили кроснянина як "окрасу руських мужів… і гордість сарматських неосвічених країв".
Павло Русин і Юрій Дрогобич вважаються першими представниками гуманістичної течії у вітчизняній культурі; щоправда, ці відгуки гуманізму були досить слабкими (а на думку М. Грушевського, навіть не сягали "поза учені вершки католицького духовенства"). Однак гуманізм був не єдиним інтелектуальним рухом, впливів якого зазнала тогочасна українська культура. Паралельно з ним і незалежно від нього діяли інші культурні імпульси.
У XIV–XV ст. Русь опинилась у сфері так званого другого південнослов'янського впливу (раніше він дефінувався як середньоболгарський),[131] пов'язаного з культурним розквітом Сербії та Болгарії у XIII–XIV ст. У 1390-х рр. його обірвало турецьке загарбання, спричинивши, воднораз, масову еміграцію місцевих книжників. Значна їх частина знайшла собі притулок на Русі. Згодом до цих емігрантів приєдналися представники ортодоксально налаштованого духівництва, котрі не підтримали курсу болгарської й сербської православних Церков на об'єднання з католицькою, який увінчала Флорентійська унія 1439 р.
Фахівці вбачають вияви другого південнослов'янського впливу в українському іконописі та фресковому живописі XIV–XV ст., в орнаментиці тогочасних рукописів (зокрема славетного Київського Псалтиру 1397 р.), їхніх мовних рисах, орфографічних і палеографічних особливостях, у літературному репертуарі, який збагатився низкою візантійських, сербських і болгарських пам'яток. Серед останніх було чимало апокрифів, /288/-/291/ просякнутих дуалістичними 
ідеями богомильства; паралельно поширювався ісихазм – релігійно-містичне учення, котре в середині XIV ст. перетворилося на офіційну доктрину візантійської православної Церкви.
З успіхами ісихазму було пов'язано піднесення духовного авторитету грецького Афонського монастиря. Пієтет щодо нього відчутний у новій, 1462 р. (так званій 2-ій Касіянівській), редакції Києво-Печерського Патерика, де підкреслено зв'язок Антонія Печерського зі "Святою Горою". М. Грушевський пов'язував з ісихазмом і саме "особливе заінтересування Печерським Патериком, яке помічаємо в XV ст.", оскільки в Болгарії "під тими ж впливами і в аналогічних обставинах теж помічається збільшений інтерес до патериків і всяких чуд, візій, демонологічних мотивів; з'являються кілька нових перекладів різних типів патериків… і різні окремі переклади і новотвори на подібні теми. Очевидно, і у нас мусило зазначитися таке нове зацікавлення ними, тільки – на диво – це не виявилося в оригінальній творчості. Печерський Патерик пильно перероблявся, доповнювався різними писаннями, які мали якийсь зв'язок з описаними в ньому особами й подіями… різними моралістичними додатками, систематизувався, у зв'язку з чим скорочувався й доповнювався, але нових оригінальних творів ми тут майже не зустрічаємо"; поява в пізніших, XVII ст., редакціях Патерика оповіді про "знамєниє" 1463 р., по суті, лише відтінює "брак дальшої агіографічної чи якоїсь взагалі самостійної літературної творчості в Печерському монастирі" в попередні століття.
Фахівці, відзначаючи, що цей монастир становив помітний центр ісихазму, наголошують, що сама ця доктрина не дістала на теренах Русі подальшого розвитку – на думку Дж. Мейєндорфа, тому, що "чисто богословських проблем тут, власне, не виникало"; ісихазм розглядався передусім як індивідуальна аскетично-подвижницька практика.
130
Цикл "семи вільних мистецтв" складався з граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії.
131
Сутність першого південнослов'янського впливу визначає знайомство з давньо-болгарською літературою після прийняття християнства, на зламі X–XI ст.