Аналогом болохівських громад подеколи вважають так звані Ахматові слободи в Посейм'ї, на теренах давньої Чернігівщини. Присвячена їм літописна оповідь заслуговує на особливу увагу на тлі загальної бідності відомостей джерел про життя українських земель за татарських часів. Написана по гарячих слідах драматичних подій, вона містить неоціненну інформацію про взаємини місцевих князів з ординською адміністрацією, про сумні реалії тогочасного буття.
В оповіді, котра фігурує в літописах під 1283–1284 рр., йдеться про "бєсєрмєнина" (мусульманина) Ахмата, котрий "дєржашє баскачьство Курского княжєния", після того як відкупив у татар право збору данини на його території. Зловживаючи цим правом ("тєми данями вєликую досаду творя князєм и всєм людям в Курском княжєнии"), він "єщє к тому нарядил двє слободы в отчинє Олєга, князя Рыльского и Воргольского". Осадження слобід передбачало надання податкових-фінансових пільг їхнім мешканцям; режим, створений Ахматом, був настільки сприятливим, що незабаром "умножишася люди в слободах тєх, со всєх сторон сшєдшєся", передусім, із волості Олега. Це, як і шкоди, котрі мешканці Ахматових слобід завдавали навколишньому люду, спонукало князя за згодою його родича Святослава Липовецького звернутися зі скаргою до тодішнього володаря Орди Телебуги. Той відрядив з ним татарські загони, наказавши: "Что будєт ваших людєй в слободах тєх, тє люди вывєдитє в свою волость, а слободы тє разгонитє". Натхненні цією санкцією, князі розграбували слободи, ув'язнивши їхніх жителів, "а своих в свою отчину вывєдоша".
У той час, коли відбувалися ці події, Ахмат перебував у ставці іншого ординського "царя" – Ногая, яка містилася в пониззі Дунаю. Почувши про знищення своїх курських слобід, Ахмат звів наклеп на Олега та Святослава, сповістивши Ногая, що князі є його таємними ворогами. Щоб переконатись у цьому, Ногай мав запросити Олега де себе в ставку; запрошення було передане через ханських сокольників, відряджених на Курщину на традиційні лебедині лови. Олег не поїхав до Ногая – проте не тому, що вважав себе винним перед Ахматом, а через вчинок свого "сродника" Святослава, котрий "ударил ночью разбоєм на слободу". Неявка Олега була витлумачена Ногаєм як доказ правдивості Ахматових слів; та й сокольники переконали його, що Олег і Святослав "нє князи, но разбойники". /38/
На Курщину вирушили каральні загони. При їх наближенні Олег утік до Телебуги, а Святослав подався у Воронезькі ліси. Татари погромили їхні князівства; за рахунок награбованого "добра воргольского и рыльского, и липовичского" знов забуяло життя в Ахматових слободах. До самого ж баскака, замість Олега та Святослава доставили їхніх бояр. За наказом Ахмата їх стратили, віддавши закривавлений одяг захопленим заразом купцям і паломникам, щоб ті, мандруючи, повчали людей: "Кто имєт держати спор со своїм баскаком, тако єму будєт". Трупи бояр, відтявши їм голови й правиці, розвішали по деревах; "и хотєша послати по зємлям головы и руки боярскиє – ино нєкуда послати, занє вся волость изъимана" (тобто після татарської "раті" нікого було лякати цими страшними "трофеями"; тож їх покидали "псам на изъєд").
Після цього Ахмат повернувся в Орду, залишивши двох своїх братів "блюсти и крєпити слободы". Очевидно, що він "нє смєл остатись в Руси", піклуючись про власну безпеку: обидва його недруги залишились на волі. Невдовзі один з них, Святослав, не порадившись попередньо з Олегом, вчинив напад на Ахматових братів, коли ті на чолі загону із 30 чоловік прямували з однієї слободи в другу. При цьому "братєники бєсєрмєны" втекли, а Святослав "руси избил 25 и 2 бєсєрмєнина". Ахматові брати знайшли притулок у Курську, а мешканці татарських слобід знову розбіглися.
Тим часом Олег повернувся від Телебуги. Він вшанував пам’ять закатованих бояр і звернувся до Святослава зі словами: "Почєму взложил єси имя разбойничьє на мєня и на сєбя? В зиму єси на слободу ночью разбоям ударил, а нынє на пути єси разбил". Обидва вчинки князя підпадали під категорію злочинів, за які треба було відповідати в Орді. Однак Святослав був упевнений у своїй правоті; Олег же в розв’язанні конфлікту з Ахматом покладався не на силу, а на "Бога и правду". Тож він напосівся на Святослава: "Нынє затєрял єси правду мою и свою и нє идєш ни к своєму цєсарю, ни к Ногаю на исправу". Арбітром у цій суперечці він вважав Телебугу і, коли той наказав йому вбити Святослава, підкорився. Це, одначе, не розірвало кривавого ланцюга злочинів: за Святослава помстився його брат Олександр, убивши Олега і двох його малих синів.
Як бачимо, давній літописець докладно занотував перебіг подій, від яких у нього, як він сам признався, "хлєб во уста нє идяшєт от страха"; у пізніших літописах цю історію було дещо скорочено. Втім, за словами укладача Никонівського зводу, "и малая єта повєсть можєт исторгнуть слєзы у разумного чєловєка". Не дивно, що до неї звертались усі, хто досліджував режим ординської зверхності. /39/
Щоправда, далеко не завжди відбиті в даному епізоді реалії об’єктивно висвітлювались у науковій літературі. Знайшлось навіть місце для тверджень, буцімто події на Курщині становили важливий етап у визвольній боротьбі проти ординського панування, було однією з хвиль народних повстань, які "зробили перші проломи в татарському ігові". Ці уявлення піддав критиці В. Кучкін, слушно зауваживши, що "в літописному оповіданні про Ахмата немає жодних натяків на народний рух у Курському і сусідньому з ним князівствах. Навпаки, втеча населення від карателів, що прийшли з Орди Ногая, залишення населенням Ахматових слобід через напади Святослава Липовецького виразно свідчать про відсутність у цього рядового населення будь-якого власного організаційного начала, здатного підняти народ на активну боротьбу проти іноземних чи власних гнобителів".
Нескладно, нарешті помітити, що й пафос самої літописної оповіді полягає не в засудженні "норова татарского", а в провіденційному твердженні: "Сє жє зло сотворися вєликоє грєх ради наших. Бог бо казнит чєловєка чєловєком – и тако навєдє Бог сєго бєсурмєнина злого за нєправду нашу"; при цьому цілком розуміючи, що частину "нєправды" становлять міжкнязівські чвари ("которы"), літописець волів не заглиблюватись у це болюче питання ("много о том писати – но то оставим").
Варто зауважити, що, аналізуючи оповідь про Ахматові слободи, історики нерідко користувалися її пізніми редакціями, де початковий текст був перероблений та перекручений, тож, за висловом того ж В. Кучкіна, брали на віру "псевдофакти і псевдореалії". Власне, навіть дата, під якою оповідь було вміщено у літописах, виявилася помилковою. Як довели А. Насонов і М. Бережков, описані під 1283 – 1284 рр. події могли відбутися лише між 1287–1291 рр.
Значно складнішим для розв’язання виявилося питання про локалізацію зафіксованих літописною оповіддю топонімів (за винятком Курська та Рильська, чиє місцеположення в давнину не відрізнялося від сучасного). Зусиллями кількох поколінь вчених вдалося локалізувати Липовець (як давньоруське городище поблизу с. Старий Город на р. Свапа, правій притоці Сейму), Воргол (як городище біля однойменного села у басейні притоки Сейму Клевені) та Воронезькі ліси (як частину давніх сіверських лісів на північний захід від Глухова). Всі вони були розташовані на захід від Курська. Тут мали міститися засновані Ахматом слободи. Щоправда, В. Кучкін визнав археологічні пошуки їхніх решток малоперспективними з огляду на короткочасність існування слобід – і паралельно заперечив ототожнення з Ахматовими слободами Бесединського городища на р. Рать і археологічного комплексу на Сеймі поблизу с. Леб’яже, /40/ запропоноване раніше Ю. Олександровим-Ліп- кінгом, котрий вважав, що татари повернулися в Ахматові слободи й жили там щонайменше до XIV ст.