Выбрать главу

Наявність у соборі численних мозаїчних зображень із смальти Груневег пояснює тим, що "у цьому краю немає мармуру, порфіру й алебастру, і привезти їх неможливо без нечувано великих витрат, тому прикрасили цю церкву за допомогою майстерних грецьких гончарів гарними глазурованими камінчиками".

Як порівняти з докладним описом Софійського собору, дані Груневега про інші споруди верхнього міста досить скупі, а часом – і легендарні. Все ж із його записок ми дізнаємося про те, що наприкінці XVI ст. поруч із Св. Софією стояли рештки п'яти церков; "Золоті Ворота ще стоять" і, попри руйнацію, над ними збереглась надбрамна церква. Вціліла й позолота бані Михайлівського собору – хоча "краї даху навколо свинцеві".

Побував Груневег і в Печерському монастирі: "Від брами, яка змурована під каплицею (тобто від Троїцької надбрамної церкви – авт.), ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де ліворуч стоїть велика мурована церква Пречистої (Успіння Богородиці – авт.)… Дзвіниця дерев'яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена і знищена". Груневег із супутником відвідав Успенську церкву, побачивши там мармуровий надгробок Костянтина Острозького, /308/ і підземні печери, де їм показали "багато тіл тих, кого вважають святими, і інших, вартих пам'яті"; серед них подорожникові особливо запам'ятався "цілий велетень", що його ім'я – Чобіток – наводить інший іноземець, посланець імператора Рудольфа II до запорозьких козаків Еріх Лясота, який побував у Києві в 1594 р. У своєму щоденнику він записав пов'язану з Чобітком легенду: "Одного разу на нього несподівано напало багато ворогів, саме коли він узув один чобіт. Не встигши в поспіху знайти іншої зброї, він узявся боронитися другим чоботом і перебив їх усіх. Звідси й дістав своє ім'я".[135]

Завдяки щоденнику Лясоти до нас дійшло ще кілька легендарних переказів, пов'язаних із київськими святощами. У печерах він бачив поховання двох друзів, "про яких розповідають, ніби за життя вони так любили один одного, що схотіли разом лежати в труні, один з правого, а другий з лівого боку. Але коли один із них поїхав на якийсь час, а потім, повернувшись додому, довідався, що його товариш три роки тому помер, він пішов до труни. Коли ж побачив, що покійний лежить у труні не з того боку, як вони між собою домовились, він промовив до нього, щоб той зайняв своє місце й пустив його на своє. На це покійний відразу посунувся, а той, хто був ще живим, ліг біля нього і тут же помер, залишившись і мертвим біля нього.[136]

Крім того, у довгих вузьких дерев'яних ночвах лежать тут якісь останки, що припливли Дніпром від Смоленська і тут, біля монастиря, пристали до берега. Також дванадцятеро, котрі будували цей монастир. Ще один, якого застрелили далеко від Києва і який так, застрелений, сам сюди прийшов, ліг і поховав себе… /309/

У цій печері є два вівтарі, де щосуботи відправляється служба. Там, де стоїть другий вівтар, запалася земля під святим Антонієм. Розповідають, що святий Антоній був одним із ченців цього монастиря. Одного разу він покликав усіх своїх братів і, давши їм останні накази, нагадав про багато речей, а особливо закликав до братерської єдності й попрощався з ними. Коли ж він опинився, де стоїть нинішній вівтар, то земля між ним і його товаришами запалася, розділивши їх. Коли ж вони почали копати в цьому місці, шукаючи його, із землі вдарив вогонь і відкинув їх. Незважаючи на це, вони пішли ліворуч і знову почали копати, але на них ринув сильний потік, і, якби вони не облишили свого, усі б потонули. І ще сьогодні видно сліди, зроблені водою, коли вона з силою ринула. /310/

Навпроти цього вівтаря стоїть дерев'яна колона, яка сягає від підлоги до стелі, завтовшки така, що людина може обхопити її двома руками. Кажуть, що коли прив'язати до неї того, хто страждає на тяжку хворобу, й залишити так прив'язаного на ніч, то він видужає й позбудеться цієї хвороби".

Опис нижнього (чи "нинішнього") міста у щоденнику Лясоти багато в чому подібний до опису Груневега. За Лясотою, воно "досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю (церква Богородиці Пирогощі – авт.). Є тут також католицький кафедральний костел і вірменські церкви – усі дерев'яні, як і та, що височіє над Подолом".

вернуться

135

Афанасій Кальнофойський пояснив у своїй "Тератургимі" (1638 р.), що Чобітком "даремно зве простолюд" Іллю Муромця, похованого у ближніх печерах. Він іронізував над тими, хто славетного героя минувшини "титулує невідомо яким Чобітком (дивно, що не Бріареєм)", і ставив оповідання про нього в один ряд із вигадками про те, що київські печери проходять під Дніпром і сягають Москви.

вернуться

136

Очевидно, й цього разу Лясота занотував усну традицію, пов'язану з похованням в одній труні преподобних Феофіла та Іоанна. Симптоматично, що цей факт витлумачувався в категоріях досить поширеного в Україні звичая побратимства, про який С. Кльонович писав у своїй "Роксоланії":

Не лише рідних братів на Русі ти зустрінути можеш, Зближує їх не лише спільної крові зв'язок. Часто буває, що словом два руси єднаються твердо, Руку подавши, навік рідні вони відтепер… При вівтарах присягають на вічне вони побратимство, Клятвою часто також скріплюють дружній зв'язок. Руси в подружжі своєму, бува, розлучитися можуть, Та побратимства зректись – зовсім нечувана річ.