"Там, де видно руїни і де колись стояло старе місто, – занотовує Лясота, – будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало". Серед архітектурних споруд верхнього міста він відзначає Ми- /311/ хайлівський Золотоверхий собор і Золоті Ворота, але найбільше враження на нього справив "гарний і пишний храм, званий Святою Софією, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму Святої Софії у Константинополі. Нині він ще якось стоїть, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями".
Лясоті не пощастило побачити у соборі таємничий дзеркалоподібний камінь, про існування якого ми знаємо від Груневега. Описуючи інтер'єр Святої Софії, він відзначає: "Храм угорі має галерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю. В одній із них просто навпроти високого вівтаря є круглий отвір заввишки в півліктя, тепер закиданий вапном. Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось, коли один київський цар вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він кохається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало".
Від Лясоти ми дізнаємося про поховання, що містилися в соборі, хоч далеко не завжди їх можна ідентифікувати. Досить важко витлумачити його інформацію про "гробницю княгині Юльці, Володимирової матері" (як і взагалі про пов'язані з гаданим будівничим Св. Софії місця – "темну келію, в якій Володимир наказав замурувати свою жінку", і "Володимирову гридницу" у вежі храму); невідоме й ім'я "доньки якогось царя", похованої в залізній труні. Однак вповні відповідає дійсності згадка про знаходження у соборі тіла митрополита Макарія, вбитого в 1497 р. (як відзначає Лясота, "воно ще й досі не зіпсувалося, в чому, зрештою, я сам переконався, доторкнувшись руки й голови крізь лляний саван, яким накрите тіло"); бачив він і саркофаг із останками князя Ярослава Мудрого та його дружини, автентичність яких науково доведена в наші часи.
Опис Лясоти доповнюється твором його сучасника та знайомця, київського бискупа Йосифа Верещинського – "Спосіб осадження Нового Києва" (1595 р.). Описуючи "розкішно збудований" і "безцінний" храм Святої Софії, він, зокрема, відзначає: "Вгорі він увінчаний дванадцятьма банями, а тринадцята баня, на зразок ліхтаря, височіє над серединою церкви. З середини ця остання баня прикрашена витонченими мозаїчними зображеннями чотирьох євангелістів та інших апостолів і чудово освітлює майже всю церкву". /312/ Верещинський із захопленням описує настінні мозаїки, "зроблені з такою тонкою майстерністю, що зображені на них святі можуть здатися живими людьми". Однак через недбалість київських митрополитів це "чудо світу", храм, якому немає рівних у Європі "за коштовністю і витонченістю оздоблення", занепадає і стає пристановищем звірів.
Цікаво, що Верещинський висунув план відродження життя в старому місті, яке він вважав замком Кия: "Повинно бути влаштоване поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішному пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми". Одночасно мало бути осаджене місто на горі Щекавиця, де, як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста повинні були користуватися такими ж привілеями, як і "Києво-Поділ", і мали отримати власні герби – паралельно із зміною герба останнього, лука із двома стрілами: "У гербі старого Киево-Подола за усі послуги та бідування його жителів, за відданість, з якою вони служили досі своїм государям, королям польським, слід помістити простягнуту з хмарини голу руку, що тримає королівський скіпетр… Це буде знаком, що за їхню відданість над ними буде постійно простертий золотий королівський скіпетр, як символ милості й ласки". Проте якщо ідея відродження верхнього Києва, зрештою, була частково реалізована в починаннях митрополита Петра Могили (з його ініціативи розгорнулася відбудова давніх київських храмів), то доля всього міста невдовзі стала визначатися не королівським скіпетром, а козацькою шаблею, що стала справжнім символом наступного, XVII століття. /313/
Resume
In this book problems of the historical development of the Ukrainian lands during the era of Tatar and Lithuanian political supremacy are considered, from Batu's conquest to the Union of Lublin (1240–1569).
Within this period the evolution of the political-administrative organisation of the Ukrainian lands is traced in detail and the principal trends of social-economic development of these lands are described. The political processes in the 14-16th centuries are considered in the context of international relations (mainly between Lithuania and the Horde, Lithuania and Moscow). Information about stratification of Ukrainian society at that time and its ethnic structure is given; the special features of interethnic and interconfessional relations on the territory of mediaeval Ukraine are outlined. The course of events in the life of the Orthodox Church is traced; its institutional principles are characterised; union-related processes of the 15th – early 16th centuries are analysed.
Great attention is paid to the problems of the ethnic-cultural self-identification of the population of Ukraine, phenomena of the Polish-Ukrainian cultural border; external and internal factors that affected the demographic situation in the region are considered. A special part is devoted to Ukraine in the views of West – Europeans in the 15 – 16th centuries.
Personalities involved in the events covered by this book are portrayed; substantial space is devoted to citation of the primary sources. /314/
Перелік ілюстрацій
1. [Масові поховання загиблих у 1240 р. киян] 23 / –
2. Титульний аркуш першого видання "Хроніки" М. Стрийковського. 1582 р. Крулевець 45 / 55
3. Башта Гедиміна. Вільнюс. XIV–XV ст. 46 / 57
4. М. Стрийковський 48 / 60
5. Владислав-Ягайло. Деталь надгробку. Краків 68 / 90
6. Печатка новгород-сіверського князя Дмитра-Корибута Ольгердовича та його гадані монети. Монети київського князя Володимира Ольгердовича. За Г. Козубовським 69 / 94
7. Державна печатка Вітовта 78 / 110
8. Тимур. Реконструкція М. Герасимова 84 / 124
9. Михайлівський Золотоверхий собор. Малюнок М. Груневега 99 / 148
10. Грюнвальдська битва. Гравюра з "Хроніки" М.Бєльського (вид. 1597 р.) 102 / 154
11 В'їзна вежа Луцького замку. ХІІІ-XIV ст. 109 / 165
12. Державна печатка Сигізмунда Кейстутовича 110 / 167
13. Замок у Троках (сучасний Тракай) 117 / 180
14. Надгробок Казимира Ягеллончика роботи Віта Ствоша. 1492–1496 рр. Краків 122 / 186
15. Портрет київського князя Олелька Володимировича. XV ст. 124 / 191
16. Фрагменти шиферного триптиха XV ст. з Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Ліворуч – Феодосій Печерський, праворуч – Богородиця. Напис сповіщає про відбудову Успенського собору Семеном Олельковичем 128 / 201
17. Портрет останньої з Олельковичів – Софії Слуцької, дружини князя Януша Радзивілла. Початок XVII ст. 132 / 206
18. Битва з татарами. Титульний аркуш третього видання "Трактату про дві Сарматії" М.Мєховського. 1521 р. Краків 150 / 239