На практиці ситуація розвивалася в іншому напрямку. Конкретні дії російського політичного центру та урядового апарату не давали приводів для оптимізму. Показовим стало ставлення «демократичного центру» до позиції української сторони на Всеросійській демократичній нараді, що відбулася у Петрограді 27 вересня — 5 жовтня (14—22 вересня) 1917 р. Нарада була скликана для того, щоб визначити шляхи розвитку Росії після корніловського заколоту. Те, з якою настановою їхала туди українська делегація та з якими враженнями його залишила, образно змалював український історик Владислав Верстюк: «В наказі (українській делегації на демократичну нараду. — Авт.) ішлося про здійснення автономії України в повному обсязі, визнання за всіма націями нічим не обмеженого права на самовизначення, проведення крайових установчих зборів, передання в Україні влади в руки УЦР та Генерального секретаріату. Коли речник Української Центральної Ради намагався ознайомити демократичну нараду з цим наказом, йому влаштували обструкцію з вигуками: „В Якутский край его!“ М. Грушевський згадував, що після демократичної наради в українських колах більше, ніж будь-коли, виникло бажання відчепитися від усяких рахунків з нею (російської демократією. — Авт.) і йти своєю дорогою».
Публікації у пресі лише підвереджували такі побоювання. У газеті «Киевская мысль» від 19 жовтня відзначалося: «У колах, що близькі до уряду, вважають гострим стан справ на Україні. Особи, близькі до Керенського та Коновалова, заявляють вашому кореспонденту, що урядом, у випадку відмови Винниченка прибути до Петрограда, рада та секретаріат будуть негайно розпущені і командувачу військ будуть надані відповідні директиви. Відповідальний представник міністерства юстиції у бесіді з вашим кореспондентом заявив, що міністерство надіслало запит прокурору київської палати і пропозицію негайно призначити слідство над діями ради...» Так чи інакше ситуація була неспокійною, стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом загострювалися. На цьому тлі несприйняття більшовицькою верхівкою ідеї федералізму відходило на другий план, натомість задеклароване «право на відокремлення» зумовлювало сприятливе ставлення до більшовиків з боку українських соціалістичних партій, що становили ядро Центральної Ради. Більшовики мали вигляд більш дружньої до національного руху сили. І це чималою мірою зумовило те, що вони (більшовики) змогли втримати владу після Жовтневого перевороту.
Підсумовуючи питання про еволюцію ставлення більшовиків до українського національного питання з березня до жовтня 1917 р., відзначимо, що більшовицька верхівка зуміла не лише вчасно врахувати, але й передбачити основний тренд розвитку подій після початку Російської революції. Важливу роль відіграла вже згадана нами «Квітнева» конференція РСДРП(б). Цілком слушним, якщо не зважати на обов'язкову тоді ідеологічну складову, є датоване ще 1950 р. твердження дослідниці історії національних відносин у СРСР Катерини Песікіної: «Рішення Квітневої конференції з національного питання зіграло величезну роль у підготовці та проведенні соціалістичної революції в Росії. Більшовицьке гасло про право націй на самовизначення аж до відокремлення разом з іншими революційними гаслами — про владу рад, про мир, про землю і робітничий контроль — забезпечило революційному пролетаріату підтримку трудящих мас пригноблених національностей у боротьбі за повалення влади буржуазії та встановлення диктатури пролетаріату».
Підкреслимо таку важливу деталь: право «на відокремлення» було проголошене більшовиками раніше за інші привабливі для суспільства гасла. Підстави для цього були незаперечними: посилення національно-визвольного руху було закономірним наслідком перших кроків до індустріалізму, а Перша світова війна це питання лише загострила. Однак царизм знехтував це і спробував законсервувати становище. Після повалення самодержавства саме національний рух першим почав «виходити з берегів», на що оперативно зреагували вже готові до цього більшовицькі керманичі.
Одягнуті в селянські шинелі селяни стали головною рушійною силою революції. Війна сприяла усвідомленню ними національної ідентичності. Однак у масовій свідомості українців ідея національного визволення була нерозривно пов'язана з визволенням соціальним. Поширенню цієї ідеї сприяли не стільки більшовики, скільки представники українських політичних партій. Через тісний взаємозв'язок національного і соціального будь-яка зупинка у здійсненні соціальних вимог виливалася у загальну недовіру до влади, навіть якщо вона сприяла втіленню в життя національних прагнень. Те саме могла спричинити і спроба ігнорувати національні права українців при виконанні соціальних вимог організованих низів. Обидві тенденції дістали своє відображення після Жовтневого перевороту.
Комуністична стратегія та радянські гасла: симбіоз протилежностей (квітень—жовтень 1917 р.)
Перша світова війна вкрай загострила соціальні суперечності, які більшовицькі керманичі визначали як протистояння «праці та капіталу». Це додавало аргументів прихильникам примусової ліквідації приватної власності. Оцінюючи поточну ситуацію, В. Ленін ще у вересні 1917 р. наголошував на сприятливому для пролетарської революції впливі війни, яка, «надзвичайно прискоривши перетворення монополістичного капіталізму в державно-монополістичний капіталізм, тим самим надзвичайно наблизила людство до соціалізму».
Пройнятих революційним запалом діячів не зупиняла пересторога К. Маркса, висловлена ним у передмові до першого видання «Капіталу»: «Суспільство... не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Адже війна, як наголошував В. Ленін, сприяла формуванню передумов для комуністичних перетворень не лише завдяки централізації економіки, а й за іншими показниками: «Не було ще ніколи такої розрухи, таких кривавих страхіть, таких бідувань, такого краху всієї культури. Ні чиє б то не було нетерпіння, ні чия б не була пропаганда, а об'єктивні умови, небаченість цього краху всієї культури — ось що змушує переходити до контролю за виробництвом та розподілом, за банками, фабриками та ін.». Такий «крах» влаштовував більшовиків, оскільки лише завдяки йому соціальний вибух і, відповідно, перспектива ліквідації приватної власності видавалися реальними.
Можливість «пом'якшити муки народження» нового суспільства, на яку вказував у названій передмові К. Маркс, більшовицькі діячі не вважали за доцільне навіть розглядати: «пом'якшений» варіант будівництва нового суспільства не залишав їм шансів здобути владу. А саме таку мету одразу після повалення самодержавства поставив перед більшовиками їхній вождь.
19 (6) березня 1917 р., невдовзі після повалення самодержавства, В. Ленін написав директиву для однопартійців, які поверталися з еміграції до Росії. Запропоновану тактику дій більшовиків він висловив чітко й лаконічно: «Цілковита недовіра, жодної підтримки новому уряду; Керенського підозрюємо особливо; озброєння пролетаріату єдина гарантія; негайні вибори до Петроградської думи; жодного зближення з іншими партіями». Це означало, що більшовики в революції, що починалася, не повинні були допускати спільних дій з іншими політичними силами, навіть з меншовиками — своїми колишніми однопартійцями. Вождь ставив за мету захоплення влади і вважав, що більшовики не повинні були навіть планувати ділити її з ким-небудь. Він не покладався на можливість мирного переходу влади до більшовиків. Уже з квітня, у повній відповідності до названої директиви, у Петрограді, Москві, Одесі, Харкові та інших великих містах почали формуватися загони бойовиків-червоногвардійців.