Спершу, до особистого прибуття В. Леніна ввечері 16 (3) квітня до Петрограда, ленінська пропозиція була не надто популярною серед інших більшовицьких ватажків. Так, член закордонної редакції «Правды» Л. Каменєв, член ЦК РСДРП(б) Й. Сталін і депутат Державної Думи Росії М. Муранов, які повернулися до Петрограда раніше за В. Леніна, усунули надто «ліву» редакцію центрального періодичного видання партії і з 28 (15) березня взяли газету в свої руки. У програмній статті нової редакції «Правды» відзначалося, що більшовики будуть рішуче підтримувати Тимчасовий уряд, «оскільки він бореться з реакцією або контрреволюцією». У питанні про війну позиція була не менш категоричною: поки німецька армія підкоряється своєму імператору, російський солдат повинен «стійко стояти на своєму посту, на кулю відповідати кулею і на снаряд — снарядом».
Ще більше сумнівів щодо директиви В. Леніна мало подружжя Г. П'ятакова та Є. Бош, які після повалення самодержавства приїхали до Росії зі Скандинавії. Обоє діячів раніше були керівниками київської організації більшовиків і до Києва вирішили повернутися. Їхня позиція щодо настанови В. Леніна збіглася з поглядами більшості членів київської організації. В ухваленій 19 (6) квітня загальними зборами київських більшовиків платформі відзначалося: «Ми вважаємо, що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу є кінцевою метою всієї нашої діяльності, тому воно не входить до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється». Інакше кажучи, йшлося про заперечення ленінської тактики.
Поки в Києві пропозиції В. Леніна по суті засуджувалися, у Петрограді — з його поверненням — вони завойовували прихильність. Ленін умів переконувати. Його аж ніяк не задовольняло те, що більшовики поступово «сповзають» на позиції есеро-меншовицького блоку. Одразу після повернення він двічі виступив у Таврійському палаці — на зборах більшовиків і перед делегатами Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. 20 квітня газета «Правда» надрукувала тези, які обґрунтовувалися у двох доповідях. Документ увійшов в історію як «Квітневі тези».
Ленін категорично засудив позицію есерів і меншовиків, які підтримували прагматичну політику Тимчасового уряду та тих більшовиків, які солідаризувалися з таким підходом. Надруковані в газеті «Правда» 10 тез стали одним із ключових документів більшовизму. Тези виключали тоді ще РСДРП(б) (з березня 1918 — Російська комуністична партія (більшовиків)) з табору революційної демократії і ставили їх на окреме місце у революції. Більшовики почали грати свою гру.
Саме в цьому документі було вперше заявлено про підготовку до комуністичних перетворень, або, якщо говорити словами самого вождя, до будівництва «держави-комуни». І там же було викладено їх зміст: конфіскація всіх поміщицьких маєтків та перетворення їх на радянські господарства «під контролем рад батрацьких депутатів і на громадський рахунок»; націоналізація всіх земель та «господарювання на спільних засадах, а господарювати повинні ради батрацьких депутатів»; запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів; злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк.
Для успішного здійснення запланованого Ленін вважав за доцільне якомога швидше формалізувати запропоновані зміни в партійних програмових документах. Для цього, на його думку, більшовикам треба перейменувати свою партію на комуністичну, прийняти нову, комуністичну за змістом програму, а для поширення комунізму в світі створити новий Інтернаціонал — комуністичний.
Реалізація видозмінених програмних засад потребувала необмежених владних повноважень. Тому головним поточним завданням більшовиків стала боротьба за владу. Одним із важелів у цій боротьбі стала особлива позиція у питанні про війну, з якого починалися тези. В. Ленін висунув гасло: «Ні найменшої поступки революційному оборонству». Для припинення війни, повчав він, треба розв'язати питання про владу. Не можна, мовляв, досягнути демократичного миру без повалення влади капіталу, без переходу державної влади в руки пролетаріату і біднішого селянства. Ленін відкидав парламентську республіку як уже віджилу форму влади. Такий підхід диктувався тверезою оцінкою перспектив більшовицької влади — на прямих і загальних виборах у переважно селянській країні шансів здобути владу, а тим більше таку, яка б передбачала диктаторські повноваження, у більшовиків не було.
Потреба переходу влади до рук «пролетаріату та біднішого селянства» становила основний зміст другої тези. Аналізуючи цю тезу та звернувши увагу на, здавалося б, нетипове для марксистів прагнення долучити селянство до панівного класу, український історик С. Кульчицький цілком слушно зауважив: «Твердження про „особливий шлях Росії“ і революційні потенції селянства Ленін запозичив у народників та їх спадкоємців — есерів. Різниця полягала лише в тому, що народники та есери, коли говорили про робітників, селян або трудову інтелігенцію, мали на увазі якраз робітників, селян і трудову інтелігенцію разом із вільно створюваними ними організаціями — радами, профспілками, фабзавкомами, кооперативами і селянськими союзами. Ленін, використовуючи ту саму термінологію, мав на увазі не класи і верстви російського суспільства разом з їхніми організаціями, а тільки власну партію — „авангард пролетаріату“. У суспільно-політичному житті він не знаходив місця для інших „авангардів пролетаріату“. Він дозволяв жити й діяти тільки тим радам, спілкам, комітетам або організаціям під іншими назвами, які перебували під впливом і контролем його партії. Щоб забезпечити такий вплив і контроль, у країні мала бути запроваджена диктатура ленінської партії, побудованої, як відомо, на засадах „демократичного централізму“, тобто з цілковитим підпорядкуванням нижчих інстанцій вищим. Щоб диктатура виглядала пристойно, її треба було відповідним чином назвати: демократична диктатура пролетаріату і селянства, а на етапі соціалістичної революції — диктатура пролетаріату. „Демократичний централізм“, „демократична диктатура“ — на таких оксиморонах трималася вся ленінська теорія революції».
Визначивши у «Квітневих тезах», що «своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії... до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства», вождь висунув гасло: «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!» Це, однак, не означало негайного взяття курсу на його повалення, від якого навесні 1917 р. більшовикам ще не було б користі. Треба було підготувати якусь організацію, за допомогою якої можна було б захопити владу й управляти країною.
Важелем для здійснення своєї програми Ленін вбачав ради, в яких більшовики навесні 1917 р. ще не мали більшості, але сподівалися, що час та обставини змінять розстановку сил. Ленін зазначав: «Рада робітничих депутатів — єдино можливий уряд, уряд, ще не бачений у світі, окрім Комуни... Ніякого уряду, окрім Ради робітничих і батрацьких депутатів. Сказати про Комуну — не зрозуміють. Але сказати, що замість поліції — Рада робітничих і батрацьких депутатів, навчіться управляти — нам ніхто не перешкодить, це зрозуміють». Саме ради як єдиний і неподільний орган влади у разі контролю над ними могли дати більшовиками можливість здійснити грандіозні перетворення.
Національно-визвольний рух було значною мірою нейтралізовано проголошенням гасла про «право націй на відокремлення». Щоб завоювати ради, потрібно було досягти відповідності більшовицьких гасел прагненням активних народних низів. По суті ради, попри те, що вони, як правило, наповнювалися представниками тих чи інших політичних партій, протягом 1917 р. стали окремою політичною силою в революції. Радикалізм рад (що цілком природно) посилювався із продовженням війни і насамперед внаслідок поразок на фронті та невміння влади гідно відповісти на всі виклики. Із запропонованою В. Леніним програмою комуністичного будівництва прагнення рад не мали нічого спільного. Їх поєднувало лише несприйняття наявного стану речей, тобто прагнення зруйнувати старий лад.