Про методи агітації розповідав В. Затонський, який у січні 1918 р. став представником радянської України в Раднаркомі Росії. Він підкреслював, що успішність більшовицької пропаганди чимало залежала від мови, якою висловлювався агітатор: «Тут увесь секрет був у тому, щоб перекричати галас і на цілу горлянку, що є сили вигукнути декілька українських фраз. Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася».
Для здобуття авторитету та підтримки серед полкових частин, що переважно складалися з селян, більшовики не цуралися відвертого обману. Той самий Затонський, вихваляючись своєю винахідливістю, розповідав, як він навчив Леоніда П'ятакова, старшого брата Георгія (Юрія), декількох фраз українською, а далі агітація зазвичай відбувалася так: «Після моєї промови виступав П'ятаков, причому починав українською, говорив заздалегідь вивчені фрази, що він також українець, та довгий час був у москалях, забув говорити по-свойому й легше йому говорити мовою російською. Якщо така воля зборів, він говоритиме так, як йому зручніше». Завершувався виступ проголошенням тих гасел, які насправді суперечили більшовицькій програмі, але допомогли здолати Українську Центральну Раду: «А програма наша була тоді дуже проста: „Геть війну! Йди додому! Негайно забирай землю!“ Центральна Рада якраз із землею зволікала. Тут позиції були безумовно виграшні». Настрої суспільства більшовики використовували на повну силу.
Позиції більшовиків і справді були виграшними: Центральна Рада не проголошувала тих гасел, які не збиралася виконувати і тим більше не оформлювала їх у законодавчі акти. Однією з причин була неоднорідність партійного складу УЦР, та й структура українських політичних партій істотно відрізнялася від РСДРП(б), методи керівництва якою та можливі наслідки організаційної побудови образно змалював 1904 р. тоді ще не більшовик Л. Троцький: «...партійна організація „заміщає“ собою партію, ЦК заміщає партійну організацію і, нарешті, „диктатор“ заміщає собою ЦК». Централізм РСДРП(б) (з березня 1918 р.) — РКП(б) став одним із чинників успіху при виході з того владного хаосу, що був зумовлений втіленням у життя гасла «Вся влада місцевим радам!» Повною мірою це стосується й опанування України.
Українські експерименти Раднаркому
Немає підстав стверджувати, що в ленінському Раднаркомі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинання України. Порядок дій формувався залежно від ситуації. Однак перемога більшовиків над Центральною Радою не була б можливою без демонстрації відсутності незгоди з нею в національному питанні та без зведення усіх проблем до соціальних суперечностей. Однією з важливих і збурливих проблем у відносинах із Тимчасовим урядом було питання про кордони України. Подією, яка змінила невизначену до того часу позицію більшовиків (до листопада 1917 р. більшовицьке керівництво не розглядало Україну як єдине ціле), стало проголошення III Універсалу Центральної Ради та, відповідно, утворення УНР.
Необхідність боротьби з Центральною Радою і одночасно усвідомлена потреба позбавитися національної складової такої боротьби змусила В. Леніна (спочатку — в радянському порядку, тобто через радянську вертикаль влади, а згодом, з утворенням КП(б)У, і через компартійну) визначити своє ставлення до територіальної проблеми й, по суті, визнати Україну у проголошених III Універсалом межах. Кордони України в ньому були визначені так: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшости Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів» (див. вклейку, рис. II).
З переходом до активної фази боротьби з Центральною Радою «Україна» у баченні більшовиків складалася з дев'яти губерній колишньої Російської імперії. Із визначеними III Універсалом кордонами України Раднарком де-факто погодився вже через 10 днів після його ухвалення. Нарком у справах національностей радянської Росії Й. Сталін у розмові з представником Київської організації більшовиків Сергієм Бакинським заявив про потребу скликати Всеукраїнський з'їзд рад, при цьому підкресливши: «Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно, з Центральною Українською Радою».
У низці інших дописів та повідомлень цього періоду представники ленінського Раднаркому підтверджували проголошені III Універсалом межі України. Наприклад, 11 січня 1918 р. (29 грудня 1917 р.) у розмові з секретарем російської делегації на переговорах з країнами Четверного союзу в Бресті Л. Караханом Й. Сталін наголошував: «У руках ЦВК уся Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, увесь Донецький басейн, уся Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою та Миколаєвом і всі прибережні міста, за винятком Ростова й Таганрога, що входять до складу Донської області». Зазначимо, що ЦВК, тобто Центральний виконавчий комітет рад України — це формально вищий виконавчий орган влади радянської УНР, який 30 (17) грудня 1917 р. сформував уряд — Народний секретаріат. Про радянську УНР ще піде мова далі.
Спочатку основним наміром більшовиків було опанування «зсередини» Центральної Ради, а через неї і всієї України. Суть такого поглинання полягала у встановленні контролю над Центральною Радою шляхом її переобрання на І Всеукраїнському з'їзді рад. Однак, на відміну від есерів та меншовиків напередодні II Всеросійського з'їзду рад, діячі Центральної Ради зрозуміли наміри більшовиків і мобілізували своїх прихильників. У результаті, як визнав М. Скрипник в інтерв'ю кореспонденту «Известий» на початку квітня 1918 р., «Перший з'їзд совітів України дав більшість прихильникам Центральної Ради».
Поразка на київському з'їзді рад не поставила крапку в намірах більшовиків контролювати Україну за допомогою Центральної Ради. Цікавим підтвердженням «радівському», а не «совітському» баченню опанування України є публікація в «Известиях» від 29 (16) грудня 1917 р., тобто вже після утворення харківського субцентру більшовицької влади в Україні. У повідомленні про його створення наголошувалося: «Створилася нова Українська Рада (мовою оригіналу — „Украинская Рада“. — Авт.) на противагу Центральній Раді в Києві. Вона склалася з представників українських полків та робітників-шахтарів. ...І з кожним днем Київська Рада втрачає авторитет в очах маси».
Іншим підтвердженням тези про «радівське», а не «совітське» бачення майбутнього України є вітальна телеграма представників з'їзду військових частин Московського військового округу українському народу, відіслана до Харкова у відповідь на повідомлення про харківський І Всеукраїнський з'їзд рад України. У цій телеграмі віталася «нова українська Центральна рада» — саме так був охрещений Центральний виконавчий комітет рад України, обраний на цьому з'їзді. Цікаво, що більшовики, які діяли в Україні, семантично відокремлювали поняття «рада» і «совіт». Щодо підконтрольних їм органів влади вони вживали україномовний термін «совіт», «совіти», а не «рада», «ради». Тому в цитатах 1917—1919 рр., включно з ухваленою в грудні 1919 р. резолюцією ЦК РКП(б) «Про Совітську владу на Україні» (таким був перший переклад), у цитатах більшовицьких діячів, за винятком цитат із джерел, які були перекладені українською мовою раніше, ми вживаємо термін «совіт», «совітський». Натомість у власному тексті — звичніше для сучасного читача «рада», «радянський».