Головним чинником поширення більшовицького впливу була демобілізація солдатів — вихідців з українського села. Саме вони несли інформацію про тотожність більшовицької програми народним устремлінням, чому сприяли як рішення ленінського Раднаркому з надання низам суспільства реальних прав (насамперед — на землю), так і їхнє реально вороже ставлення до «гнобителів». Це могло сприйматися навіть як послідовні дії у вирішенні національного питання, адже серед «гнобителів» фактично не було українців.
Більшовики намагалися довести (й почасти успішно), що вони органічну для українців єдність національного і соціального зберігають (не порушуючи національних прав, дбають про соціальні), тоді як «радівці» через свою «буржуазність» не лише не борються за соціальні права, а й фактично порушують національні (лякали відновленням влади російських поміщиків).
Якщо порівняти радянську владу початку 1918 р. з тією ж таки радянською владою більш пізнього періоду, то побачимо величезну різницю. Після опанування більшовиками ситуації головна риса радянської влади полягала в тому, що, попри часткове збереження своїх початкових форм, вона мала жорстко централізований характер і була побудована «згори донизу». Тоді як наприкінці 1917 — на початку 1918 р. було інакше: найактивніші діячі рад формували реальну владу на місцях, а центральна влада не була «обов'язковою». Як згодом образно зауважив з цього приводу один із керівників КП(б)У перших років її існування Емануїл Квірінг, «то був період, коли ми мали республік маже стільки, скільки було губернських міст». Втім, губернськими містами це не обмежувалося, тому слова М. Скрипника актуальні й для нашого дослідження: «Не будемо тут зупинятися на прикладах цієї ріжноманітности: на історії, напр., радвлади у Старобільську, де була власна Рада Народних Комісарів, чи у Сумах, що мали власний радянський Народній секретаріят».
Отже, на початку 1918 р. більшовицьке керівництво ще не встановило свого панування в радах, а лише було на шляху до цього. За допомогою взятих на озброєння народних гасел та збройних загонів із Росії (за великим рахунком, мешканців України один на одного нацькувати ще не вдалося) більшовики планомірно, в міру радикалізації суспільства, починали опановувати ради «зсередини». В Україні, яка з початком Російської революції вирізнялася потужністю національно-визвольного руху, однією з головних передумов була правильна тактика в національному питанні. Більшовицькі керманичі 1917 — початку 1918 р. врахували це повною мірою. Як цілком слушно відзначав М. Равич-Черкаський, «для тов. Леніна національне питання є містком, прокладеним від пролетаріату до сердець багатомільйонного селянства».
В Україні протягом цих місяців сягнула свого апогею руйнація колишньої системи влади, найпоказовішим прикладом якої в Росії став Жовтневий переворот. Така руйнація безпосередньо вплинула на падіння чи не останнього легітимізованого органу влади колишньої Росії — Української Центральної Ради та її уряду — Генерального секретаріату. Це стало результатом радикалізації вимог народних мас і насамперед стомлених війною солдатів.
Більшовики взяли на озброєння найпопулярніші та найрадикальніші гасла. Успішності й органічності такого «перехоплення гасел» сприяло те, що частина програмових засад більшовиків справді збігалася з народними вимогами. Перш за все це стосувалося ліквідації поміщицького землеволодіння та реквізиції великих промислових підприємств. Це був момент найвищої за весь період 1917—1920 рр. згоди між народними масами та більшовицьким керівництвом на території України. Якщо для перших реалізація названих вимог задовольнила головні їхні прагнення, то для інших це був лише перший крок до комуністичної революції. На території України другого кроку, тобто впровадження своєї справжньої програми дій, більшовики просто не встигли зробити — їх витіснила з України австро-німецька армія. Значна частина більшовицьких керманичів пов'язала свою поразку в Україні з «надмірною» увагою до національного питання та вирішила уникнути цього в майбутньому.
Казус Кривдонбасу: до обставин появи та зникнення ДКР (лютий—квітень 1918 р.)
У попередніх підрозділах зверталася увага на публічне використання та формальне втілення більшовицьким керівництвом не властивих програмним засадам більшовизму соціальних та національних гасел. Метою тих дій було захоплення, збереження і зміцнення влади. Було також проаналізовано уявлення більшовицьких плановиків про майбутній державний устрій, розглянуто специфіку системи рад наприкінці 1917 — на початку 1918 р., яка й зумовила збільшення авторитету більшовиків в українському суспільстві. У контексті теми нашої книги — «Ілюзії та катастрофи „комуністичного раю“» — висвітлення передумов та першого етапу формування більшовицької влади в Україні можна було б цим обмежити. Однак розпочата Росією 2014 р. збройна агресія проти України актуалізувала ще одну сторінку історії, яку міфологізували та активно використовують у своїх цілях російські окупанти та їхні прибічники з-поміж громадян України. Йдеться про короткотермінове існування Донецько-Криворізької республіки (ДКР). Нерідко застосовуються інші назви цього утворення — «Донецька республіка», Донецько-Криворізька радянська республіка (ДКРР), «Республіка рад Донецько-Криворізького басейну», «Донкривбас», «Кривдонбас». Остання назва широко використовувалася при описі цих подій у 1920-х рр.
У контексті визначеної нами теми фактор позанаціонального Кривдонбасу, як і інших радянських утворень, що були проголошені в Україні на початку 1918 рр., не відіграв якоїсь важливої ролі. Та й керівництво радянської УНР до таких утворень ставилося з розумінням, визначаючи їх як автономні частини України. Приміром, у рішенні II Всеукраїнського з'їзду рад від 18 березня 1918 р. ішлося про «вільні міста і республіки як автономні частини Української Радянської Федеративної Республіки».
Існування різноманітних позанаціональних радянських республік не було винятково українською особливістю. Радше навпаки — на початку 1918 р. це було характерною для тогочасної радянської системи рисою, своєрідною «хворобою зростання». Так, лише на Північному Кавказі 1918 р. у той чи інший час існували Донська, Кубанська, Чорноморська, Кубансько-Чорноморська, Північно-Кавказька радянські республіки, Терська народна радянська республіка та радянське Ставропілля. Сьогодні історія жодного з цих утворень не лише не використовується для сучасних політичних маніпуляцій, а й взагалі перебуває на далеких манівцях історичних досліджень. З Кривдонбасом з усіх сторін ситуація протилежна. Тому виникла потреба й нам звернути увагу на це питання.
Донецько-Криворізька республіка була створена 12 лютого (30 січня) 1918 р. на IV з'їзді рад Донецько-Криворізького басейну. Сам факт проведення вже IV з'їзду рад цього регіону свідчить про те, що це утворення з'явилося не на порожньому місці. Загалом ідея адміністративного виокремлення Донецького вугільного басейну та Криворізького рудного району в тому чи іншому вигляді виникла ще в царські часи. У її основі стояли економічні потреби. Радою з'їздів гірничопромисловців півдня Росії, центр якої був розташований у Харкові, такий крок розглядався як один із шляхів поліпшення умов для розвитку промисловості в цьому регіоні.
Поширенню ідеї виокремлення Донкривбасу сприяла ухвалена 4 серпня 1917 р. «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», згідно з якою «донкривбасівські» Катеринославська та Харківська губернії не входили до складу підпорядкованих Генеральному секретаріату територій, тобто не визнавалися частиною України. У тому ж таки серпні 1917 р. відбулася конференція більшовиків Донецько-Криворізького басейну, на якій було засновано регіональний комітет на чолі з Федором Сергєєвим (Артемом). Комітет мав спрямовувати діяльність більшовиків на українському Лівобережжі, яке, в тому числі й унаслідок впровадження «Тимчасової інструкції», Україною він не вважав. Після III Універсалу, за яким Катеринославська та Харківська губернії становили частину України, питання про виокремлення Донкривбасу актуалізувалося: визнання Центральною Радою нелегітимним Жовтневого перевороту не могло не викликати спротиву обласного комітету рад Донецько-Криворізького басейну, де більшовики на той час мали вже перевагу.