У випадку з Донкривбасом вкотре виявилася та риса більшовицьких керманичів, яку знаний російський вчений О. Ахієзер означив як «найбільший секрет більшовизму». На думку науковця, цей секрет «полягає у тому, що більшовики, після того як вони стали керівною партією, вихоплюють із навколишньої дійсності та перетворюють на визначальні для себе різноманітні, а практично будь-які, а отже, і взаємовиключні ідеї, якщо вони забезпечують збереження державної влади». Слід хіба що уточнити, що зазначене вміння було їм властиве і перед захопленням влади.
У подальшому, у тому числі й під час усіляких відступів від комуністичного будівництва, питання про засновану на економічних засадах федерацію ніколи навіть не ставили на порядок денний.
«Запаморочення від успіхів»: негативний досвід реалізації комуністичної доктрини в Україні (січень — серпень 1919 р.)
Перший прихід радянської влади в Україну припав саме на час максимальних поступок із боку більшовиків, в тому числі й у національному питанні. На програмні (не декларативні) засади більшовизму навіть цілком освічені діячі з-поміж їхніх опонентів не звертали уваги. Тому більшовики здобули симпатії частини суспільства, а багато прихильників Української революції вбачали в них менше зло. Характерними в цьому сенсі є висловлювання відомого українського громадського діяча Євгена Чикаленка. Навіть після згадування усіх жахів, що творили більшовики в Києві під час захоплення міста в січні 1918 р., у червні цього ж року він писав у своєму щоденнику: «Тепер все це забулось, і грішним ділом, коли допечуть німці, часом думаєш, що, може, лучче було за большевиків, що, може, якось пережили б ту хворобу і таки Україна була б, а тепер хто його знає, що ще буде?» З часом подібні настрої зміцнилися. У серпні 1918 р. він майже позбувся сумнівів щодо доцільності лояльного ставлення до Кремля: «Дякуючи большевицькому перевороту, повстала самостійна Україна; можливо, що зо смертю в Московщині совітського уряду загине й Українська Держава».
На час другого наступу більшовиків на Україну як внутрішньоросійська, так і українська, а також міжнародна політична ситуація відчутно змінилася. У Росії зміцнилася влада більшовицької партії, керівництво якої вже цілковито опанувало державний апарат, розпочало перехід до комуністичних методів управління економікою і створило численну армію. Головним чинником міжнародного впливу стала поразка Німеччини та сподівання на швидку революцію у країнах Західної Європи. Внаслідок цьоґо більшовики перетворювалися з «оборонців», якими, за висловом В. Леніна, вони були на початку 1918 р., на «нападників»: «світова революція» здавалася недалеким майбутнім, а стрімке втілення на практиці комунізму — своєчасним. Але не меншою мірою на обрання нової лінії поведінки щодо України вплинула оцінка Кремлем внутрішньоукраїнської ситуації.
На погляд компартійного центру, однією з найбільш разючих змін в Україні стало послаблення взаємозв'язку між національним та соціальним при пріоритетній цінності останнього. Результатом запрошення Центральною Радою Німеччини та Австро-Угорщини до України стало відновлення поміщицького землеволодіння й ліквідація радянської влади, яка тоді ще була непідконтрольна більшовицькому центру. Відновлення старих порядків викликало обурення селян, яке, звичайно ж, мало соціальний характер, оскільки українська державність зберігалася. Промовистою характеристикою суті цих змін в уявленнях більшовицького керівництва є слова В. Леніна з виступу на VIII з'їзді РКП(б) (березень 1919 р.): «Україна відокремлена була від Росії винятковими умовами, і національний рух не пустив там коріння глибоко. Наскільки він проявився, німці вибили його. Це факт, але факт винятковий».
На початку 1919 р. більшовиків в Україні часто зустрічали як визволителів. Характеризуючи успіхи своєї партії періоду січня—лютого 1919 р., член ЦК КП(б)У Олексій Іванов у березні 1919 р. образно відзначив: «Куди приходить червоноармієць із штиком, там селянин стає більшовиком». На той час в очах широких мас більшовики уособлювали єдність національного і соціального, тому оволодіти Україною їм вдалося досить просто, без залучення значних військових сил.
Другий період більшовицького панування в Україні був тривалішим від першого — близько восьми місяців. Підхід до розв'язання знакових проблем цього разу істотно відрізнявся від використовуваного наприкінці 1917 — на початку 1918 р. Перебіг подій засвідчив, що в Україні свої ключові наміри 1919 р. більшовикам реалізувати не вдалося. При цьому власне український чинник, який спочатку був украй сприятливим для них, зрештою став на заваді поширенню «світової революції» та спричинив втрату України. Ключову роль у цьому відіграло суспільство, насамперед селянство. Що сталося в Україні 1919 р.?
Вплив сформованих уявлень про більшовизм: стрімке захоплення України «червоними» та формування владної вертикалі (січень—березень 1919 р.)
Як ЦК РКП(б), так і ЦК КП(б)У восени 1918 р. бачили майбутнє України лише в складі Росії. З огляду на те, що хоч і з допомогою Німеччини, але саме під національними гаслами відбувалося вигнання більшовиків з України навесні 1918 р., пересторога переважної більшості компартійних діячів до всього національно-українського посилилася. Однак у питанні про доцільність повстанської боротьби такої одностайності не існувало, що стало основним пунктом суперечностей між «лівими» та «правими» в КП(б)У від часу її організаційного оформлення (липень 1918 р.). «Праві» всі свої сподівання покладали на зміну міжнародної ситуації та збройну підтримку російської Червоної армії. Натомість «ліві», які здобули невелику перевагу на І з'їзді КП(б)У, вважали ситуацію в Україні вибухонебезпечною й відстоювали вимогу якомога швидше підняти повстання. Саме представники «лівих» очолили як ЦК КП(б)У (див. вклейка, рис. VI) (Г. П'ятаков), так і Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет (ВЦВРК, А. Бубнов), який мав керувати повстанням.
Розпочатий у липні 1918 р. загальний страйк залізничників в Україні прискорив офіційне оголошення початку повстання, рішення про яке 5 серпня 1918 р. ухвалив ВЦВРК. Але повстання зазнало поразки і влада в КП(б)У перейшла до «правих». На II з'їзді КП(б)У, що відбувся у Москві 17— 22 жовтня 1918 р., було ухвалено резолюцію, у якій відзначалося: «Партія рішуче і категорично висловлюється проти такої партизанської війни, особливо в прикордонній смузі, яка могла б втягти робітників України та Росії в несвоєчасний загальний виступ або полегшити німецькому командуванню внести в окупаційні війська озлобленість і згуртованість проти Радянської Росії». Наголошуючи на необхідності підпільної боротьби, загальним завданням якої «є об'єднання Радянської України з Радянською Росією», з'їзд водночас констатував: «В усій цій підготовчій роботі партія повинна, спираючись на сили пролетарської Росії, координувати і підпорядковувати свої дії ЦК РКП, і тільки у згоді з ним вибрати момент загального виступу».
З резолюцій II з'їзду КП(б)У можна зробити висновок, що більшовицькі керманичі вже й не думали відроджувати ілюзію української державності, а національне питання вважали «зжитим». Але ситуація в Україні розвивалася непередбачувано для Кремля та більшості керівників КП(б)У Як зауважував у написаній 15 грудня 1918 р. передмові до своєї книги «Революция на Украйне» В. Шахрай, який був народним секретарем військових справ у першому уряді радянської України, більшовики в Україні «піднімали повстання тоді, коли воно закінчилося „пшиком“, незважаючи на запевнення, що чекати більше не можна ні хвилини (серпень); 2) повстання спалахнуло тоді, коли його менш за все очікували, підняте тими, кого давно вже проголосили політичними мерцями. Довелося заднім число надолужити втрачене».
Отримуючи різні дані про ситуацію в Україні, ЦК РКП(б) певний час вважав за доцільне утриматися від прямого втручання в українські справи. Водночас із підтримкою позиції правих у КП(б)У більшовицькі керманичі вели перемовини з представниками Українського національного союзу, на базі якого 14 листопада 1918 р. було створено Директорію УНР. Сприяючи плеканню сподівань на невтручання в українські справи, Кремль почав підготовку збройних сил для наступу на Україну. 23 жовтня 1918 р. було ухвалено наказ про створення Резервної армії в складі трьох дивізій на кордоні з Україною. Вона мала підпорядковуватися безпосередньо головнокомандувачеві військових сил РСФРР Інгвару Вацетісу. Мета створення цієї армії остаточно була визначена 9 листопада 1918 р. — після передавання до її складу двох українських дивізій. У свою чергу ці українські дивізії за наказом ВЦВРК від 22 вересня 1918 р. були створені з повстанських загонів, що перебували на нейтральній території на кордоні Росії та України.