Улітку 1913 р. Ленін написав «Тези з національного питання», ключовим у яких було таке положення: «§ нашої програми (самовизначення націй) не можна тлумачити по-іншому, окрім як у розумінні політичного самовизначення, тобто права на відокремлення і створення самостійної держави». Потребу розширеного тлумачення цього пункту зумовив, за словами Леніна, як «грубо войовничий та чорносотенний націоналізм царської монархії», так і «пожвавлення буржуазного націоналізму — і великоруського (П. Струве, „Русская Молва“, „прогресисти“ тощо), і українського, і польського (антисемітизм народової „демократії“), і грузинського, і вірменського і т. ін.». Інакше кажучи, теза про «право на відокремлення» у більшовицьких програмових документах виникла через усвідомлення (перш за все Леніним) потреби належним чином відреагувати на втягування дедалі ширших верств суспільства в національно-визвольний рух та на спроби царату силовими методами запобігти його розвитку. Ця пропозиція Леніна була реалізована в так званій «Серпневій (літній) 1913 р. нараді ЦК РДСРП з партійними робітниками», яку було так названо для конспірації, оскільки реально вона відбулася 6—14 жовтня (23 вересня — 1 жовтня) 1913 р. в селі Пороніно, де на той час жив Ленін.
У праці «Про право націй на самовизначення», написаній у лютому—травні 1914 р., Ленін заднім числом, але доволі аргументовано переконував своїх прихильників та опонентів, що «право на відокремлення» було наявним і в програмі 1903 р. Імовірно, через не схоже із ленінським розуміння положення про «право націй на самовизначення» іншими більшовиками, теза про перманентну наявність у програмі РСДРП «права на відокремлення» не закріпилася. Навіть у ранній радянській історіографії визнавалася принципова новизна рішення 1913 р. Так, приміром, характеризуючи його 1930 р. відомий партійний та державний функціонер Семен (Шимон) Диманштейн відзначав: «Довоєнний період завершився цілковитим обґрунтуванням нами наших розбіжностей у національному питанні з меншовиками, яке отримало своє відображення у формулюванні нового програмного пункту з національного питання (курсив наш. — Авт.): до старого формулювання пункту програми 1903 р. про право націй на самовизначення було додано, що під цим розуміється право на відокремлення та утворення самостійної держави, — положення, що рішуче заперечувалося меншовиками». Це положення не зазнало змін у працях радянських істориків при подальших змінах в описі минулого. Приміром, укладачі повного зібрання творів В. Леніна (це вже брежнєвський період історії СРСР) теж зазначали, що «друга частина гасла була вперше сформульована в партійному документі» саме 1913 р.
Публічне визнання більшовиками «права на відокремлення» не означало, як це не парадоксально звучить, визнання можливості чи хоча б нейтрального ставлення до практичного втілення цього права. У резолюції тієї ж поронінської наради 1913 р. відзначалося, що політичні, професійні, кооперативно-просвітницькі та інші організації в інтересах «пролетаріату» мають бути єдиними для усієї держави, тобто Російської імперії. Інакше кажучи, заперечувалося «право на існування» таких об'єднань, які, власне кажучи, гіпотетично могли б стати організаційною силою в реалізації «права на відокремлення». У тій же резолюції відверто наголошувалося: «Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації».
У датованому 6 грудня 1913 р. листі до свого соратника по більшовицькій партії Степана Шаумяна Ленін так роз'яснив причини появи цього пункту в програмі: «Право на самовизначення є виняток з нашої загальної настанови централізму. Виняток цей безумовно необхідний перед обличчям чорносотенного великоруського націоналізму [...]. Але виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого окрім права на відокремлення тут немає і бути не може». Тобто право на відокремлення стало не метою, а лише засобом зміцнення власних позицій у політичних баталіях, стимулятором революційного процесу в країні, інструментом боротьби з іншими політичними силами.
Обґрунтовуючи згодом рішення наради, Ленін підкреслював: «З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“». «Право на відокремлення» Ленін бачив як одне із загальнодемократичних прав «буржуазної» республіки. Наявність (але не реалізацію!) такого права він називав необхідною передумовою такої бажаної для більшовиків централізації: «Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення не тому, що ми мріяли про господарське роздроблення чи про ідеал дрібних держав, а навпаки — тому, що ми хочемо великих держав і зближення, навіть злиття націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, що немислима без свободи відокремлення». Щоправда, це було сказано в запалі боротьби із супротивниками «права на відокремлення». До того ж, за Леніним, такого права могли вимагати лише «соціал-демократи гноблячої нації, особливо так званих великих держав».
Невдовзі після внесення у програмні документи більшовиків «права на відокремлення» В. Ленін у низці статей, спрямованих, як висловився М. Фрунзе 1923 р., «проти бундівців та українських націонал-соціалістів», категорично відстоював єдність соціал-демократичної партії в Росії та роз'яснював причини відсутності реальних кроків з боку більшовиків, направлених на сприяння національно-культурному розвитку невеликоросів.
Готуючись до реферату «Імперіалізм та право націй на самовизначення», який він прочитав у Женеві 28 (15) жовтня 1915 р., Ленін занотував положення, яке фіксувало, так би мовити, ідеальні підходи соціал-демократів (у майбутньому таке вимагалося від комуністів) пригнобленої нації до цього питання. Вони повинні були вимагати «найбільш повного, у тому числі й організаційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації». Однак питання про те, кого «вождь світового пролетаріату» мав на увазі під «соціал-демократами пригноблених націй», було не до кінця зрозумілим. Адже ті, хто відстоював існування, приміром, організаційно відокремленої УСДРП, в його очах були представниками «дрібнобуржуазних» партій і епітетів для них Ленін не шкодував. Так, у листі до Інесси Арманд від 1 квітня 1914 р. він схарактеризував українського соціал-демократа Льва Юркевича як «паршивого, поганого націоналістичного міщанина, який під прапором марксизму проповідує розділення робітників за національністю, особливу національну організацію українських робітників». Тобто, якщо взяти до уваги застосовану В. Леніним логіку, справжніх (не «буржуазних») соціал-демократів «пригноблених націй» в Росії не було і не могло бути.
Звернімо увагу на ще одну характерну деталь, розгляд якої сприятиме розумінню причин «нечіткості» позиції більшовиків у національній проблематиці. Йдеться про національну ідентифікацію самої РСДРП. У праці «Про право націй на самовизначення» В. Ленін, аналізуючи проблему характерної для доби капіталізму національної держави, відзначав: «Створення самостійної незалежної національної держави лишається поки що в Росії привілеєм однієї тільки великоруської нації». Водночас у тій же праці він розглядав РСДРП як партію «марксистів усіх національностей Росії». Але таке визначення партії не було сталим. Так, в одній із праць Ленін пише: «Спробуємо і ми, великоруські соціал-демократи [...]. Нам, представникам, великодержавної нації крайнього сходу Європи і доброї частини Азії...» Такий різнобій в означеннях був не поодинокий: те чи інше тлумачення основних організаційних засад РСДРП надавалося залежно від обставин. І зумовлене воно, на наш погляд, було не лише тактичними міркуваннями, але й відсутністю сталого бачення російської/великоросійської національної ідентичності в Російській імперії загалом. Причиною цього, за слушним зауваженням Романа Шпорлюка, було те, що «росіяни створили імперію тоді, коли ще не завершився (можливо, навіть не розпочався. — Авт.) процес побудови їхньої власної національної держави. Внаслідок цього росіянам було важко розрізняти „російське“ та ті імперські надбання царів, які не були „російськими“ за своєю суттю».