Підсумуємо матеріал за 1241–1250 роки. Не будемо прив’язувати його до накинутих Москвою хронологічних дат. Зрозуміло, навіщо московити нав’язали українцям свою хронологію.
1. Після проходу через Русь війська хана Батия перше, що вчинив Данило Галицький, повернувшись у свої землі, — це приборкав внутрішніх заколотників: болохівських князів, галицьких бояр тощо.
2. У 1241–1250 роках Данило Галицький та його держава відчули зовнішній тиск католицького Риму.
Папський престол очолював усі потуги на православну церкву та православні країни у ті роки. Саме Папський престол організував та кинув проти балтійських народів, білорусів та українців свої ударні сили: Тевтонський та Лівонський ордени.
З. Велика шана Данилові Галицькому, що перший відчув загрозу і зупинив її 17 серпня 1249 року на річці Сян під Ярославом. Зупинив на 100 років.
За Літописом Руським — зустріч хана Батия із Данилом Галицьким відбулася 1250 року, після битви під містом Ярославом.
Літопис Руський 1250-ий рік розпочинає такими словами:
«У рік 6758 (1250). Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Могучія, кажучи: «Не дам я пів-отчини своєї, а їду до Батия сам» [18, с. 404].
Звернімо увагу, що посол хана Батия прибув до Данила Галицького на початку 1250-го. Літопис цією фразою розпочинає 1250 рік. В той час, як 1249-ий у Літописі Руському закінчується описом баталії на річці Сян під Ярославом. Що зайвий раз свідчить про цю історичну подію 1249 року.
Отож, по чотирьох місяцях після битви 1249 р. ханський посол і прибув до Данила. Хан Батий, вирішивши проблему Гуюка і призначення Менгу-хана, побажав особисто зустрітись із руськими князями Михайлом Чернігівським і Данилом Галицьким.
Михайла Чернігівського, як пам’ятаємо, він стратив, а Данила Галицького — підтримав. Усі літописні байки «московских сказочников» про Михайлове і Данилове перебування в Орді — є звичайними «доважками брехні», яка приховує головні мотиви вчинків хана Батия.
Головними ворогами Золотої Орди в Європі були угорці (башкири) та половці, які відкочували до них після поразки 1223 року на Калці. Ці два загали відкрито виступили проти Яси Чингісхана, котра заповідала об’єднати всі тюркські народи в одній державі.
Михайла Чернігівського саме за те й стратили, що був одним із ставлеників угорців, підтримуваний, як і його син Ростислав, ними. Це головна причина його страти. Все інше — московські вигадки. Так трапилося, що інтереси Великого Галицько-Волинського князівства та інтереси роду Чингісидів у ті роки збіглися. Тому, звичайно, саме цей стрижневий фактор зіграв головну роль у тому, що Данило Галицький та його Велике князівство на довгі роки стали стратегічними союзниками Золотої Орди, не плативши їй данини. У тому не було необхідності.
Існування незалежного Великого Галицько-Волинського князівства, як самостійної держави, було для хана Батия у ті часи вигіднішим, ніж приєднання до Золотої Орди. Керівники цього державного утворення та їх чиновники у XIII столітті були розумними і досвідченими державцями. Вони розуміли, що набагато вигідніше мати на західному кордоні проти німців, поляків, половців та угорців незалежну державу Велике Галицько-Волинське князівство, ніж своїми людьми та коштом утримувати той рубіж.
Коли ми читаємо у Літописі Руському про співчуття Данилового літописця своєму князю при його приниженні, то слід розуміти, що то звичайні пізніші московські вигадки, щоби зрівняти свого придуманого Олександра Невського із реальною історичною особою — українським князем Данилом. Його літописець, описуючи життя Великого князя з дитячих років, не міг не знати правди про перебування Данила Романовича в ставці хана Батия. Він це знав особисто від князя і такого, що подано нижче, писати аж ніяк не міг, поєднуючи докупи правду з брехнею:
«О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає!.. Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича], великого князя суздальського [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодича], князя чернігівського, який не поклонився кущу,.. вони ножем закололи…» [18, с. 405–406].