У домислах про підпорядкування Данила Галицького і Великого князівства ханові Батию та Золотій Орді «не в’яжуться кінці з кінцями».
Врешті-решт, якби наш Великий князь був «васалом» чи хоча би «залежним» від Золотої Орди та її володарів, після його смерті нащадки зобов’язані були б узгоджувати з ханами наступника престолу. Чого Літопис Руський не фіксує.
Абсолютно всі документи, окрім московських фальшивок, засвідчують повну незалежність Великого Галицько-Волинського князівства як після 1240, так і після 1250 років.
Думаю, що якусь союзну (не васальну) угоду між ханом Батиєм та Данилом Галицьким все ж таки було підписано. Саме те різко підняло статус Данила Галицького, передовсім — на теренах Золотої Орди. Певно, й на пам’ятному бенкеті у хана Батия, коли Великого князя пригощали «чорним кумисом», у черзі пити той напій Данило був поруч чи серед нащадків роду Чингісидів. Таким чином, Данило Галицький, з волі хана Батия, зайняв надзвичайно високий щабель навіть у династичному ряду самих Чингісидів.
Ось чому Великий князь, за Літописом Руським, «… воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха… [18, с. 420].
Мова йде не стільки про воєнні сили князя Данила і татарського тисяцького хана Бувала (Мовала) — Куремси, скільки про їх особистий статус. Звернімо увагу: навіть по смерті хана Батия, коли новий хан Золотої Орди — Берке призначив на кордон свого представника Бурондая, князь Данило постійно відмовлявся зустрічатися з останнім. Послухаємо літопис:
«І коли була ж веселість немала у Володимирі-городі, то прийшла тоді вість Данилові-князю і Василькові, що Бурондай іде, окаянний, проклятий, і опечалилися цим обидва брати вельми. Він бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви єсте мої спільники — зустріньте мене. А хто не зустріне мене — той ворог мені».
Отож, Василько-князь поїхав назустріч Бурондаєві зі Львом, синівцем своїм. А Данило-князь не поїхав із братом — він бо послав був замість себе владику свого холмського Іоанна» [18, с. 421].
Хоча Бурондай мав «великий гнів», та нічого вчинити проти Данила Романовича не міг. Великий князь не порушував знаменитої Яси Чингісхана. Тому, як би не казився Бурондай, які б вимоги та погрози не говорив, князя Данила він не чіпав. А це ж неспроста! Такий факт вимагає пояснення. Не годиться будувати нову українську історичну науку на «московских ошмётках» та суцільних московських винятках із законів Золотої Орди і Яси Чингісхана.
Про що ж свідчить поїздка Данила Галицького 1250 року до угорського короля Бели?
Великий князь не став підданим хана Батия після поїздки до нього у 1250 році. Як не був він також васалом після воєнного проходу війська хана у 1240–1241 роках через Русь. Про те свідчить державна політика Великого Галицько-Волинського князівства: спротив тисяцькому Куремсі, особистий непослух Бурондаю тощо. Так міг поводитися володар незалежної, хоча й дружної, держави, а не підлеглий васал.
Данило Галицький своєю поїздкою до угорського короля Бели засвідчив європейським монархам, що став союзником Золотої Орди і її сила на його боці, та він не збирається бути знаряддям татар проти Європи. Тому й оженив свого сина Лева на угорській принцесі Констанції, сина Романа — на доньці герцога австрійського Генріха Бабенберга — Гертруді, сина Мстислава — на доньці половецького хана Тігака і так далі.
Цікаво зазначити: усі ці вчинки Великого князя Данила аж ніяк не можна тлумачити, як антиординські. Вони не несли прямої загрози Золотій Орді, хоча посилювали стабільність Великого Галицько-Волинського князівства. Саме в тому й полягають заслуги та державницький хист нашого великого предка. Отож і шана йому має бути такою ж — вічною!
Було би зовсім некоректно, якби ми не згадали, що саме в ті роки Данило Галицький із рук Папи Римського Інокентія отримав королівські регалії. Послухаємо літопис:
«У рік 6763 (1255). У той же час прислав Папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан…
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од Папи»…
Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх» [18, с. 412–413].