Зрозуміло, що сфальсифікувавши розрив української правлячої князівської династії Галицьких, польські та московські владоможці дотримувалися згаданих догматів фальшування в подальшому. І тут варто визначити головні мотиви фальсифікації, тобто головне, що бажали приховати польські та московські окупанти. Цю роботу фахово зробили сучасні українські історики, зазначивши:
«Легкість, з якою вирішилась доля Волині та Підляшшя, спонукала поляків до дій, і незабаром було знайдено «докази» того, що «Київ належить Короні», а заразом і Брацлавщина. Усі вони, тією чи іншою мірою, являли собою «наругу над історією». Так було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими (російськими. В.Б.) претензіями московських володарів, які й далі простягали руки до українських земель (передусім до Києва)» [65, с. 33].
Тобто — головною метою Польської і Московської імперій було цілковите поглинання українського народу та його землі. І для того вигадувалось усе, що сприяло тим процесам. Москва ж підтримувала польські шовіністичні «докази», будучи в них зацікавлена. Хоча іноді поступалася в так званих «мелочах». Наприклад, московити дозволили українським історикам сперечатись, як була приєднана Україна-Русь Литвою — воєнним чи мирним шляхом. Послухаємо:
«Тому іноді історики вважають, що навіть династичні шлюби укладалися під прямим тиском: так, наприклад, спадкоємні права Ольгерда на Вітебськ, а Любарта — на волинський Володимир були набуті військовим шляхом. Тому ідея мирного приєднання як України, так і інших староукраїнських земель до ВКЛ сьогодні вважаються міфом, сформованим російською історіографією XIX ст.» [52, с. 10].
Отак українські історики спростовують польсько-московські вигадки. Що цікаво: ніде в науці не існує розповіді, нехай навіть міфічної, про боротьбу Ольгерда за Вітебськ чи Любарта за Волинь. Як в історії мовчать про жорстоке протистояння русичів (українців) полякам при загарбанні Галичини у 1349–1380 роках та Поділля — у 1430–1450 роках. Мовчить історія, немає «сталої думки», хоча факти волають.
Якщо польські і московські історики стали «заєдинщиками» в розриві української князівської династії Галицьких, то, зрозуміло, що у замовчуванні князівського роду Острозьких вони були не менш зацікавлені.
Був серед Острозьких князь — Василь Красний. Та в історичній науці немає навіть простенького дослідження, чому того князя величали Красним, не кажучи вже про його діяльність, поведінку, гучні вчинки, подорожі тощо.
Хоча про московських князів-дебілів та звичайних убивць, таких як Федір Іванович та Іван Васильович (Лютий) написано стільки, що доводиться матеріал викидати на смітник, за нестачею місця у квартирах. А московити все пишуть та пишуть, і зупинити їх нікому.
Отож, князь Василь Федорович Острозький, він же — Василь Красний, а для приховування — Гедігольд.
Чому польська та російська історичні науки так утаємничили та засекретили діяльність цього князя? Справа в тому, що Василь Красний Галицький, як і його брат Федір, тривалий час володіли Поділлям: перший у 1411–1424, а другий — у 1424–1430 роках. Боровся за своє Подільське князівство у 1430–1440 роках і Федір Острозький, що зафіксував у своїх працях польський історик Ян Длугош, який у ті роки (1430–1440) вже був дорослим.
Послухаємо історика М. Молчановського, який, прислуговуючи московсько-польській імперській думці, писав ось таке:
«В то время, как западными замками Подолья распоряжались Поляки, северо-восточная полоса нашей земли охранялась от Польских посягательств и захватов… кн(язем) Федором (і додає московську брехню. — В.Б.) или Федьком Корибутовичем Несвицким1» [21, с. 365].
Що й пояснює у примітці (1):
«Как известно, Длугош смешивает этого князя с деятелем Гуситского движения кн(язем) Федором или Фридрихом Острожским, а позднейшие писатели (історики. — В.Б.) повторяют его ошибку. Шараневич колеблется между кн. Федором Острожским и Несвицким и как будто готов признать, что они оба действовали на Подольи… Замечу, что уже Папроцкий, Несецкий и Окольский имели… (другой. — В.Б.) взгляд на дело. Похвалы, которые расточает Длугош военному искусству кн(язя) Федора Острожского, быть может и не относятся собственно к Федьку Несвицкому» [21, с. 365].