«Александр Гваньини, служивший комендантом Витебска в 1561–1568 годы, в своей знаменитой «Хронике Европейской Сарматии» (1578 г.) указывал, что население Витебска — литовцы (литвины). Никаких «беларусов» или «русских» там не было. В Витебске говорили на литовском языке (дзекающем западно-балтийском, ныне «беларуском»), но документация велась на русском языке Киева (ныне украинском)» [59, с. 94–95].
«…в земли Западной Беларуси (сердце ВКЛ) с 1200 по 1340 годы бежали от немецко-польской (католической. — В.Б.) экспансии около 100 тысяч человек из Пруссии и до 150 тысяч из Полабья и Поморья… сюда мигрировали около 300 тысяч человек, что кажется вполне возможным, учитывая внезапный и необъяснимый «взлёт ВКЛ» как «могущественной державы региона», появившейся «вдруг» на земле ятвягов» [59, с. 198].
Зрозуміло, що втекти та пройти сотні кілометрів глухими заболоченими лісами вдавалося тільки молодим і сильним людям, Так білоруська земля і так зване Велике Литовське князівство, ядром якого стали білоруські князівства (Вітебське, Турівське, Новогрудське, Полоцьке, Слонімське та інші) дали прихисток слов’янам і балтам, ставши ядром нової потужної держави — Великого Литовського князівства. Фактор посилення цього державного утворення (впродовж другої половини XIII століття) прийшлими людьми став головним і домінуючим.
«В ходе второго и третьего разделов Речи Посполитой (в 1793 и 1795 гг.)… царизм искусственно разделил единый до этого этнос литвинов на два якобы разных: на «белорусов» Витебска, Полоцка, Могилева, Смоленска, Гомеля — и на «литовцо-русов» Минска, Бобруйска, Вильни, Гродно, Бреста. В дальнейшем политика русификации привела к переносу термина «Белоруссия» и на Литовское генерал-губернаторство… А само название «Литва», ставшее запрещённым у нас, постепенно стало применяться к жемойтам Самогитии (латинский вариант термина «Жемойтия»)…» [59, с. 421–422].
Найкращим доказом, що білоруси були литвинами — є те, що у них не було такого історичного явища, як козацтво. Білоруси ставилися надзвичайно вороже до наших славних чубатих лицарів.
У білорусів (литвинів) були свої проблеми і з поляками, і з московитами, не менш серйозні, ніж в українців.
Наостанок зазначимо — згідно із церковними документами та дослідженнями поважних українських істориків (М.С. Грушевський), на Київському князівському престолі після 1300 року сидів рід путивльських князів Ігоревичів. Думаю, що саме Великий князь Галицько-Волинського князівства Юрій, за порадою золотоординського хана Тохти,посадив на київський престол князя Володимира-Івана Івановича — із династії путивльських князів, рід яких знали у Золотій Орді. Він не викликав заперечень, будучи дружнім.
Знищивши у 1300 році улусного хана Ногая, Тохта цим призначенням гарантував собі надійний і спокійний тил. Однак на цей раз він забезпечувався не так від Великого Галицько-Волинського князівства, як від набираючого стрімкої сили — Великого Литовського князівства.
«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як «руські князі» у грамоті польського короля Владислава Локетека, датованій 1315 р. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший, Андрій, правив у Володимирі, а молодший, Лев, у Галичі» [44, с. 101].
Князь Андрій Юрійович
Сьогоднішні українські науковці, певно, за інерцією, продовжують розповідати нам московські «баєчки», весь час підкидаючи тезу про перенесення столиці до Володимира. Та не можна так недбало ставитися до нових абсолютно достовірних європейських джерел (праці іспанського ченця «Книга знань про всі королівства…»), де чітко вказана столиця Львів. Це настільки принципове питання, що українські історики не мають права мовчки його обходити.
Князь Лев Юрійович
І ще на один факт слід звернути увагу. Як бачимо, весь історичний матеріал про князів Юрія Львовича та його синів Андрія і Лева польські та московські історики давно вилучили і приховали чи знищили. Все те робилося, аби доказати відсутність нащадків-чоловіків роду князів Галицьких. Тому хоча князі Андрій і Лев вперше згадуються у 1315 році, та початок їхнього правління перенесено на 1308-ий, аби зменшити роки правління титулованого короля Русі-України Юрія. Навіть сучасна професорка О.В. Русіна з цього приводу заявила: