третій — Митрополит Гавриїл,
четвертий — Митрополит Феодор» [48, с. 148].
Ми про це говоритимемо пізніше. Хоча попередньо зазначимо: у 1245 році Вселенському церковному Ліонському Соборі був присутній київський митрополит Петро, якого не знають російська та українська православні церкви. Що є дуже дивно!..
Отож пропоную в цьому розділі дослідити, як польські та російські історики приховали від українців їхнього князя Дмитра Галицького, видавши його за львівського боярина Дмитра Дедька, ввели у Львові з 1323 по 1349 рік «боярську республіку» — єдину на всю Європу. А українські історики підхопили та проповідують це й досі.
Як зазначила у книзі «Україна — хронологія розвитку» історик О.В. Русіна, існує тільки один документ, на основі якого давні польські та російські історики зробили висновок про «… режим боярської олігархії (у Львові з 1323 року. — В.Б.) на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком» [44, с. 120].
Ось дослівно слова О.В. Русіної:
«Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи…» [44, с. 121].
Наводимо, за тією ж книгою, грамоту так званого Великого князя Галицько-Волинського князівства Юрія (Болеслава) Тройденовича, яку немовби 30 жовтня 1335 року він надав Генеральному Магістру Тевтонського ордену Теодоріку, і де серед гарантів грамоти Руської землі згадується «Дмитро, дядько наш». Текст наводимо без жодних скорочень та змін:
«В ім’я Господнє, амінь.
Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання, щоб унаслідок цього зв’язку можна були уникнути недовір’я і щоб, тим самим, бурхливіше могли розвинутися спокій миру і злагоди та союзи дружби, миру і прихильного зближення…
Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром Дядьком нашим, Михайлом Єлизаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька, Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь-яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми уклали цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми, твердо і непорушно на вічні часи його зберігати та не чинити нічого, що суперечило б йому.
А щоб усе це залишалося непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо данне підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр» [44, с. 112–113].
Зазначимо, що в XIV столітті тексти писали без ком і крапок, тобто без визначення окремих речень. Сучасне потрактування зробили сучасні історики. Тому наведений текст грамоти має сучасне трактування українських істориків, який повністю тотожний польському та російському перекладам з латині. І сьогодні ми «співаємо російсько-польських» імперських, шовіністичних «пісень». Хоча ті ж історики на попередніх сторінках книги «Україна — хронологія розвитку» досить неординарно та чітко визначили: «Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР… Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні сучасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались» [44, с. 10].
Маємо саме такий випадок, який боїться чіпати українська історіографія, побоюючись московських та польських шовіністів.
Та навіть цю відверту фальшивку можна спростувати. Послухаємо:
У тексті грамоти волинського князя Болеслава (Юрія II) чітко вказано «Дмитром Дядьком нашим». Тобто мова не ведеться про якогось вигаданого боярина Дмитра Дедька, а про особу «Дмитра, дядька нашого». Автор ще раз нагадує, що у давніх текстах розставляти крапки і коми та подавати слова з великої чи малої літери — є справою сучасного автора.