І ніякої згадки про Любарта Гедиміновича! Хоча, звичайно, історики все приписують саме йому.
Отака страшна правда про руського князя Дмитра Юрійовича Галицького — правнука славетного князя Данила Галицького.
Поговоримо про свідчення іспанського ченця за «Книгою знань про всі королівства…». Ми пам’ятаємо, що іспанець зафіксував таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].
Це надзвичайно цікаве свідчення, яке сучасні історики не мають права ігнорувати для свого «спокійного життя».
Ми вже встановили, що іспанець описує Велике Галицько-Волинське князівство, скоріше за все, станом на 1330–1340 роки. Тобто подорож відбувалася, коли мандрівникові було 26–36 літ: після 1323 до 1341-го. Не будемо вдаватися до повторних пояснень. Так чи інакше — опис «королівства Львів» відбувся до 1349 року. Саме на ті літа припадає владарювання Великого князя Дмитра.
Як бачимо, столицею держави, за твердженням іспанця, був Львів, що могло статися тільки за єдиного князя Дмитра Юрійовича Галицького. Бо за князів Андрія та Лева II Великий князь керував державою зі стольного міста Володимира. За твердженням українських, російських і польських істориків, у часи так званих Великих князів Болеслава (1325-1340) та Любарта Гедиміновича (1340–1383) столицею Великого князівства теж був Володимир, що суперечить свідченню іспанця. Але цей факт українських істориків не цікавить.
Як не зацікавили їх факти підробки та відвертого фальшування польськими хроністами та владоможцями (чи польською католицькою церквою у пізніші часи) офіційних документів так званого Великого Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава.
Ще 1913 року великий український історик Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) у праці «Ілюстрована історія України» (перевидання 1990 року) на сторінках 128 та 129 засвідчив такий незаперечний факт:
Рис. 113. «Печатка Юрия Львовича (дійсного онука Данила Галицького. — В.Б.) уживана Юриєм-Болеславом (напись: … «печатка володаря Георгія короля Руси»)» [162, с. 128].
Над підписом поданий лицевий бік печатки Великого князя (короля) Юрія Львовича (1262–1308). А на наступній (129) сторінці цього ж видання під рисунком 114 читаємо:
«Другий бік тої ж печатки (напись:… «печатка володаря Георгія князя володимирського»)» [162, с. 129].
Що цікаво: навіть малообізнаний історик-фахівець, вивчаючи твори М.С. Грушевського, зобов’язаний звернути увагу на такі незаперечні висновки:
Перше: Юрій Львович був коронований на великокнязівському престолі.
Отже, Юрій-Болеслав, не будучи королем, користуватись його печаткою не міг. Печатка використовувалася переважно на документах зовнішнього вжитку, і тому жоден володар сусідньої держави не міг уважати документ з чужою печаткою за достовірний. У свій час професор М.С. Грушевський не міг цього констатувати ні в Російській, ні в Австро-Угорській імперіях, тому тільки звернув нашу увагу на давні фальшивки. Аби нікому нічого не пояснювати, сучасні українські історики, взагалі, вирішили замовчати цей незаперечний факт фальшування документів вигаданого Великого князя Юрія II Болеслава.
Друге. Будучи «королем Русі», Великий князь Юрій Львович був одночасно «князем Володимирським», тобто власником Володимирського князівства (Волині). Що зайвий раз підтверджує справедливість свідчення іспанського монаха саме про «королівство Львів». Королівський титул Великому Галицько-Волинському князю могла принести (поруч з рядом інших вимог) обов’язкова належність до його володінь Львова та Галицької землі.
Всі оці факти перебріхані та замовчані в українській історичній сучасній науці. Тому в нас є кілька виходів із даної ситуації: або відмовитися від давньої польсько-російської зумисної вигадки про Великих князів Болеслава і Любарта, до речі, ніякими незалежними документами не підтвердженої, або продовжувати «співати старих пісень», при цьому відкинути і далі не помічати давні свідчення абсолютно незацікавлених людей: іспанського ченця («Книга знань про всі королівства…»), митрополита Кипріяна з його молитвою («Над гробом княжим Дмитриевым») та, врешті, церковного дзвона знаменитого храму Святого Юра, який католик Любарт відновити не міг. І хоча нам стверджують, що він належав до православної віри, та окрім голослівних заяв доказів цьому немає.