Тому його старший син від другої дружини, за даними родовідних книг ХV–ХVІ століть [часи життя князя Костянтина (1470–1530)] та поминальника Києво-Печерської лаври, Дмитро був 1300–1303 року народження. Це підтверджують Деякі історичні свідчення, як-от: «князь Данило з Острога» 1340 року брав участь у львівському протистоянні з польським королем Казимиром III. Отже, він мав би мати хоча б 17–20 літ, оскільки був сином Дмитра Юрійовича — правнука Данила Галицького. Отож маємо, додаючи свідчення із «Флорентійського Псалтиря» архіву Медічі, що князь Дмитро — «володар королівства Львів» — народився 1301 року, а помер 1383-го.
Князь Дмитро Галицький (1301-1383).
Так ми відновили для історичної науки роки народження і смерті ще одного правнука Данила Галицького — отієї викинутої польською історією ланки українських державців роду Галицьких.
Увівши до офіційної історичної науки таких вигаданих осіб, як боярин Дмитро Дедько, Великий князь Болеслав Тройденович, Любарт Гедимінович, польські хроністи та перші російські дяки-історики були не зацікавлені в описі їхньої діяльності, тому ці історичні особи якось непомітно зникли з поля зору. Послухаємо свідчення:
«Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами» [44, с. 179].
Така ж доля спіткала й вигаданого «львівського боярина Дмитра Дедька».
«Документальною пам’яткою цієї доби є грамота Дмитра Дедька міщанській громаді м. Торунь, яка гарантує усім, хто хоче їхати в руську Землю», що вони будуть «безпечно проїздити з товаришами до Львова» (1341 р.). Ця грамота єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька… Дедько незабаром зник з політичної арени…» [44, с. 121–122].
І, зверніть увагу, Дмитро Дедько надав, за твердженням істориків, грамоту громаді міста Торунь, що не є фіксованим державним документом та могла бути підробленою на рівні рядового хроніста. А зацікавленість польської історії після 1340 року в подібній фальшивці — очевидна.
Як очевидна і польська фальшивка про отруєння Великого (???) князя Болеслава у 1340 році. Звичайно, цю подію, за вказівкою католицької церкви, підняли на надзвичайно високий рівень, аби виправдати факт втручання Папи у справи незалежної християнської держави та фінансування ним, по суті, хрестового походу 1349 року. Як відомо, тоді на Львів, Галичину та Волинь рушили військові потуги Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену та європейських лицарів-добровольців. Унаслідок цих дій католицької Європи, які тривали до 1380 року, було знищене Велике Галицько-Волинське (старе) князівство. До Польщі та Угорщини відійшли: Галицьке князівство зі Львовом, Холмське князівство з Холмом, Белзьке князівство з Белзом, Берестейське князівство з Берестям, Волинь зі столицею Володимиром.
Боротьба між Галицько-Волинським князівством та католицькою Європою, а саме так треба найменувати те протистояння 1349–1380 років, без жодного сумніву, очолювалася українськими (руськими) князями, хоч як би те заперечували історики різних мастей. Якби у тому далекому протистоянні український народ не мав своїх національних українських князів-поводирів, він ще у ті роки був би скатоличений і зник з арени буття. Це — аксіома, про що не слід забувати.
Протиборство було настільки жорстоким, що столиця Волині і сама Волинь кілька разів переходили з рук в руки. Ось що писав з приводу цього воєнного змагання польський історик пізніших часів:
«1350 — … володимирівські русини з Литвою напали на Львівську землю під пануванням Казимира і також спустошили її… 1353 — Цього року на Русь, що перебувала під польською владою, вдруге напали литвини й русини з Володимирії. А оскільки Львівська земля вже була спустошена їхнім нападом у 1350 році, вони вдерлися у Галицьку землю і страшенно знищили її разом з містом Галичем… 1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки й міста, якими останні володіли в Володимирі в силу трактату з 1366 року, й навіть вдерлися в Сандомирське воєводство… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, при чому не обійшлося й без нападів на наш русько-галицький край» [52, с. 79].
Звичайно, польський історик замовчує жорстокість польсько-угорських військ і жодним словом не згадує про їх загарбницький характер. Що зрозуміло.