Зауважимо, що руські князі Галицько-Волинської держави ще з часів Андрія та Лева II виступали проти ворогів в союзі з Литвою.
Великого Галицько-Волинського князя литовця Любарта на князівському престолі нашої держави у 1340–1383 роках не було. Ми про те вже говорили. Великим князем Галицько-Волинського князівства з 1323 до 1383 року був правнук Данила Галицького — Дмитро Галицький. Саме для того, щоби мати право ополячити та скатоличити український народ, польська історіографія нав’язала українцям (русичам) Великих князів католика Болеслава та литовця Любарта Гедиміновича. І хоча, за свідченнями істориків, князь Любарт був християнином православного обряду, та, одружуючись із донькою Болеслава (Юрія II), що стверджує офіційна історіографія, православним у стовідсотково скатоличеній сім’ї бути не міг.
Чергове непорозуміння!
Тому очолював оте страшне протистояння з католицькою Європою впродовж 1349–1380 років православний князь Дмитро Галицький, який посідав Великокнязівський престол з 1323 року (після смерті брата Андрія).
Католицький престол Риму не забув давню образу, яку вчинили йому Данило Галицький та його син Лев, вигнавши у 50–60 роках XIII століття католицьких місіонерів із Києва та Львова.
Після кровопролитної, жорсткої боротьби за західні землі давньої Русі з католицькою Європою Великий князь Дмитро Галицький був змушений відступити на свої східні землі. Столицю Великого Галицько-Волинського князівства він переніс до Луцька, де й поселився сам, а сина Данила Дмитровича наділив Острогом, щоби той був поблизу, але за його спиною від войовничих Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену.
До союзної Литви на 50-ті роки XIII століття відійшли майже всі північні землі давньої Русі.
Сучасні білоруські історики стверджують, що поглинання білоруських земель Литвою відбулося мирним шляхом. Послухаємо:
«…Вже від початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].
Так запевняють сучасні білоруські історики. Ми навели думку професора Ігоря Марзалюка. Радикальніші білоруські науковці, наприклад Деружинський В.В., заявляють, що білоруси і є литвини, бо до 1840 року ніякої «Беларуси» взагалі не було — то стовідсоткова вигадка московської історії. Що справді є істиною. Згадаймо, рід Галицьких ніколи не ходив воювати з литвинами до землі Жемойтії.
Ми вже розповідали, що з приходом до влади у Золотій Орді 1312 року хана Узбека, відносини її з Польщею значно поліпшились, у той час як з Великим Галицько-Волинським князівством — погіршилися. Пояснення щодо цієї метаморфози автор наводив у першій книзі. Тому тогочасний польський король Владислав Локетек у листі до Папи Римського після смерті руських князів Андрія і Лева назвав їх «непоборним щитом», який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].
Він мав рацію: із 1312 до 1342 року (часи правління хана Узбека) Золота Орда не вчинила жодного нападу на Польське королівство, в той час як на Велике Галицько-Волинське князівство воєнних походів відбулося кілька. Тільки «Історія Русів» зафіксувала три таких кампанії. Не забуваймо — Київ у ті роки належав до Великого Галицько-Волинського князівства.
Саме тому король Локетек у 1323 році, після загибелі руських князів Андрія і Лева, не втручався у династичне питання Великого князівства. Звичайно, програвши Ірпінську битву, «де загинули хани Тимур і Дивлат», не могла диктувати династичні умови й Золота Орда. Скоріше за все, в Іртиській битві й загинули руські князі Андрій та Лев II.
Читачів прошу не дивуватися зміні викладу історичних подій. Наводячи нові незаперечні історичні факти, які цілковито замовчували або приховували імперські історики, ми тим самим змінюємо доказову базу, з якої і робимо нові висновки.
Щоби читачі сприймали матеріал, автор подає його частинами, постійно ускладнюючи. Хоча іноді й сам буває ошелешений тими фактами, які відкриваються перед ним.
Тому не дивуймося, що 1323 року престол Великого Галицько-Волинського князівства посів правнук Данила Галицького князь Дмитро.
Все відбулося закономірно, відповідно до законів тих часів.
Розуміючи, що Велике Галицько-Волинське князівство є головною перешкодою на шляху поширення католицизму на схід, Папський престол «назбирав» коаліцію із Польщі, Священної Римської імперії, Тевтонського ордену, Угорщини тощо, підсилив її лицарями зі всієї Європи та кинув цю «воєнну машину» 1349 року проти Великого Галицько-Волинського князівства. А для приховування агресії вигадали Великого князя Болеслава (Юрія II), його отруєння та литовського князя Любарта.