Данило Галицький, розуміючи небезпечність появи Тевтонського ордену на своїх землях, починає готуватися до походу проти тевтонців. Ним був здійснений… (швидкий. — В.Б.) похід на Дорогичин. Цей похід можна вважати класичним… (за правилами. — В.Б.) військового мистецтва.
На початку весни руські війська… (швидким. — В.Б.) маршем дійшли до Берестя. Звідти він мав йти начебто «на ятвягів». За допомогою цих чуток Данилові вдалося приспати пильність хрестоносців і… несподівано… (з’явитися. — В.Б.) під стінами Дорогичина. Данило добре розумів, що штурмувати укріплене місто буде складно, а важкі облогові машини швидким маршем по весняному бездоріжжю підвести було неможливо. Несподівано ввірватись у місто Данило Галицький не міг, бо гарнізон… перебував в умовах підвищеної бойової готовності…
Данилові Галицькому залишилось одне: хитрістю виманити лицарів у поле, розбити їх і «на їхніх плечах» увірватися в місто… Хрестоносці, бачачи нечисленність піхоти,.. на чолі з магістром Бруно кинулись у навальний наступ, але… були зупинені стіною списів… Тим часом з боків і тилу на хрестоносців вдарили кіннота й решта піхоти Данила, які були в засаді… Удар важкоозброєної руської кінноти став для лицарів фатальним. Хрестоносці були наголову розбиті і в паніці кинулися втікати. На їх плечах русичі увірвались в Дорогичин. Всі уцілілі лицарі на чолі з самим магістром Бруно потрапили в полон…» [166, с. 40–44].
Що цікаво уточнити: молодий вінницький науковець Ігор Кушко в описі переможної битви Данила Галицького під Дорогичином користувався виключно посиланнями на українських науковців, немовби забувши про існування давнього Літопису Руського (він — же Іпатієвський літопис). Ще й зазначив у своїй науковій праці:
«Дана тема на сьогоднішній час не має великих публікацій, її можна вивчати тільки по літописних згадках. Певний матеріал на дану тему подали: М. Котляр (3), Г. Вишневська (1), М. Коляндрук (2), І. Крип’якевич (4)…» [166, с. 40].
Нагадаю читачам, що Галицьку частину Руського Літопису (Іпатієвського) історики вважають біографічним матеріалом Данила Галицького, написаним близькою йому людиною. У Літописі Руському практично немає згадки про розгром Тевтонського ордену під Дорогичином.
Послухаємо, що говорить це першоджерело:
«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (Данило й Василько. — В.Б.) на Ятвягів.
І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город… місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і вернулися обидва у Володимир» [18, с. 392].
По-іншому пише Літопис Руський, ніж те, що нам розповідав молодий вінницький історик. Читаючи літопис, ми б взагалі ніколи не дізналися, що польський князь Конрад І «підступно» поцупив у князя Данила Дорогичин та добровільно передав його Тевтонському ордену. Тому професор Леонід Махновець зробив до цього тексту примітку, де пояснив усе те, що розповів історик Ігор Кушко. Послухаємо: «Ідеться про Орден хрестоносців… У 1237 р. цей орден злився з Орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — давньоруський город, який раніше, до Берестія, був удільним центром» [18, с. 392].
Звичайно, й мені би довелося вважати літописного автора, котрий написав так мало і приховано про перемогу свого князя під Дорогичином, людиною неадекватною, та я цього не зробив, став читати Руський Літопис далі. І був шокований, коли на 392 сторінці цього джерела прочитав ось таке:
«А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] Суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].
Ото, суздальський князь просто «прогулявся» зимовими непрохідними лісами: 1000 кілометрів із Суздаля до Києва, а потім назад. Я не думаю, що він був звичайним дурнем, як це подає літопис.
Але мене ще більше шокувало, коли літописець Данила Галицького на наступних сторінках художньо розповідає про «Побоїще Батиєве». То є щось неймовірне!
Людина, яка нічого не могла розповісти про похід свого князя 1237 року, знала абсолютно все про «Побоїще Батиєве», яке відбулося того-таки року за 1000–1500 кілометрів у глухих лісах Мещери і Тмутаракані.
Отут і стало зрозуміло, що маємо справу з черговою російською державною фальшивкою! І не слід хизуватися, перепитуючи: — Назовіть мені людину, яка може таке зробити у наші часи?! Читайте «Країну Моксель, або Московія», третій том. Там описаний перебіг фальшування. Ось скорочений процес «великого переписування» Москвою своєї історії: