в) Молитва митрополита Кіпріана, складена ним у Луцьку невдовзі після смерті князя «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].
г) Професор Михайло Олександрович Максимович, який у праці «Письма о князях Острожских…», виданій у Києві 1866 року, повідомив: «В своём городе Остроге Василий (Федорович. — В.Б.) поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу. Другое, Славянское число… означает 1523 год, и тогда сооружение или обновление церкви принадлежит князю Константину Ивановичу, о котором говорят, что он перенёс гроб своего деда Василия из Острога в Печерскую лавру» [23, с. 14–15].
Як бачимо, в Острозі, Львові та Луцьку в 1330-1340 роках був князь Дмитро Юрійович і володів тими землями — будував храми (православні). Гадати, що то були різні люди з одним іменем не маємо права, бо історія свідчить, що Волинь з Галичиною у 1321–1341 роках входили до одного Великого Галицько-Волинського князівства. 1321 року, відповідно до історичних документів, ним правили брати Андрій і Лев II — старші сини онука Данила Галицького — князя Юрія. Особисто князь Андрій володів Волинню та Володимиром, а князь Лев — Галичиною та Львовом. І ми ще раз переконуємося, що брати, скоріше за все, були близнюками, тому один успадкував титул Великого князя, а другий (Лев II) — столицю держави.
Ось чому, за життя князів Андрія і Лева, у 1321 році молодший їх брат Дмитро князював у Луцьку та Острозі, де будував церкви, що засвідчено історією. А після загибелі старших братів 1323 року в протистоянні з татарами Золотої Орди посів Львівське князівство та перебрав на себе титул Великого князя.
Коли ж історики спробують вдатися до чергових вигадок про Туровського князя Юрія та його сина Дмитра, які немовби раптом опинилися в Холмі, Острозі, Львові та Луцьку, то варто спочатку пояснити, як при живих нащадках князівського роду Галицьких можна було у них перехопити князівські столи та земельні володіння. А головне — без будь-якого протистояння. Історія подібного не знає. Посил «так принято считать» в сучасній Українській державі є неприпустимим.
На мою переконливу думку, палкий український патріот Максимович Михайло Олександрович, (1804–1873 рр.), який у 1834–1835 роках був першим ректором щойно відкритого Київського університету, знав правду про князя Дмитра Юрійовича Галицького-Острозького. Та, перебуваючи під шаленим тиском російської шовіністичної цензури, постарався хоча би залишити про те згадку, вчинивши свідомий посил на «Чтения 1847 года». Він 1866 року вже знав, що українця, професора О.М. Бодянського за подібні публікації у 1848 році вигнали з Москви та кафедри, а журнал «Чтения…» закрили.
Такі різні джерела одночасно помилятися не могли. Тому українські «одностайники» російських істориків, аби надалі зберегти в силі давню вигадку про зайняття литовським князем Любартом Великокнязівського престолу Галицько-Волинського князівства, вигадали для Любарта Гедиміновича «хрещене ім’я Дмитро». Вони гадали, що таким чином вирішили проблему. Та справа в тому, що ні російська церква, ні російська історіографія ХІV–ХVІІ століть подібних випадків не знають. Це черговий виняток із правил. Абсолютно всі князі в усіх історичних документах іменуються своїми князівськими іменами, починаючи від князя Володимира (святого) до Василя-Костянтина Острозького.
Тому варто розуміти, що маємо справу з черговим імперським «доважком брехні».
Усі битви з 1350 до 1380 року між польськими загарбниками Галичини та Волині і руськими (українськими) князями Великого Галицько-Волинського князівства відбувалися у ті роки між католиками і православними русичами (русинами), яких очолювали князі династії Галицьких — Великий князь Дмитро та його син Данило. На боці руського князя Дмитра Галицького виступали його союзники — литовські князі.
Усі стародавні достовірні документи тих років підписані руським князем Дмитром. А всі підробки та фальшивки подані за підписом князя Любарта. Не будемо повторно розповідати, навіщо подібне творили католицька церква, Польська Корона та скатоличена литовська верхівка. Вони були зацікавлені приховати ті події, а фальшували їх, зазвичай, в XVI столітті польські хроністи на замовлення владик церкви та владоможців Речі Посполитої.