«Перемирие 1537 года обе стороны соблюдали 25 лет. В Москве шла борьба между боярскими группировками, потом укреплял свою власть Иван IV» [173, с. 214].
Як бачимо, йшла запекла боротьба за вплив на володаря Московської держави та визначення напрямку московської агресії. І в цій суперечці перемогу отримали прихильники кримсько-татарського впливу. Хоча симпатики Папського престолу, або Європейського руху, продовжували свою справу. Та в них на той час Османи перехопили так званий «церковний вплив», заінтригувавши московських владоможців стати одним із центрів світової християнської релігії. Тоді той напрям світового християнства називався — ортодоксальним.
Так трапилося, що Московії у ті роки пощастило — Османи перестали вимагати від неї воєнних дій проти Великого Литовсько-Руського князівства та Польщі. Давався взнаки вплив на політику Османської імперії знаменитої українки Роксолани, яка, не бажаючи лиха своїй землі, намагалася зупинити агресію Османів, кримських ханів та Московії на свою Батьківщину. То були роки правління султана Сулеймана II (1520–1566) за часів його дружини Роксолани (1520–1558).
Завдячуючи впливу Роксолани та Сулеймана, Москва була повністю переорієнтована на боротьбу на сході та на допомогу Османам у боротьбі з Персією. Звичайно, подібне переорієнтування відбувалося не тільки за наказом із Стамбула, а й під воєнним тиском кримських ханів, які у відносинах із московськими князями мали свою практичну мету. Про те ми говорили у другій книзі «Москва Ординська».
1521 року Кримський хан Мухаммед Гірей завдав по Москві страшного удару, змусивши Василя III «подписать (новий. — В.Б.) унизительный мирный договор… и платить… (кримському хану. — В.Б.) дань «по уставу древних времен», то есть так, как платили ханам Золотой Орды» [176, с. 24].
Після цього відбулися московсько-казанські війни 1523–1524, 1530, 1536, 1545, 1549 і 1550 років. По суті, усе московсько-казанське протистояння було за лідерство в союзі трьох, до якого входило й Касимовське ханство, тобто володіння синів Улу-Мухаммеда — останнього хана Золотої Орди.
Слід нагадати, що саме Османська династія султанів «объявила себя повелителем всех мусульман». Отже, їй мали підпорядковуватись абсолютно всі віруючі мусульмани, як кримські, так і казанські та касимовські татари, а отже, і їхні православні московські одноплемінники. Хоча Великого Московського князя таке твердження дещо шокувало, чому й намагався позбутися султанової опіки та стати самостійним царем, до чого закликав і Папа Римський. Так у листі 1517 року Папа Лев X до Василя III писав: «Папа хочет великого князя и всех людей… (московської. — В.Б.) земли принять в единение с римскою церковью, не умаляя и не переменяя их добрых обычаев и законов, хочет только подкрепить эти обычаи и законы и грамотою апостольскою утвердить и благословить. Церковь греческая не имеет главы; патриарх константинопольский в турецких руках: папа, зная, что на Москве есть духовнейший митрополит, хочет его возвысить, сделать патриархом, как был прежде константинопольский; а наияснейшего царя… хочет короновать христианским царем… А если великий князь захочет стоять за свою отчизну константинопольскую, то теперь ему для этого дорога и помощь готовы» [176, с. 29].
За часу князювання Василя III та Івана IV Московію відвідували посли європейських держав, які теж схиляли московитів до союзу з Європою та протистояння Туреччині. Так 1526 року Московію другий раз відвідав посол імператора Священної Римської імперії Максиміліана І барон Сигізмунд Герберштейн, який володів московською мовою і тому про багато що зумів дізнатися, спілкуючись безпосередньо з московитами. Пізніше він видав книгу «Записки о Московитских делах», куди ввів частину тексту «Судебника 1497 року» та багато історичних фрагментів. Головним його завданням було: «договориться о поддержке… (Московии. — В.Б.) в борьбе Священной Римской империи против Турции» [181, с. 5].
Та, як знаємо, всі ті потуги європейців не коштували ламаного гроша. Московія та її князі твердо трималися проосманської (протурецької) позиції. Тому ще за життя османського султана Сулеймана II (1494–1566) московський князь (для нарощування мілітарного та економічного ресурсу) отримав від того наказ підпорядкувати собі Казанське та Астраханське ханства. З чим, на перших порах, погодився кримський хан Девлет-Гірей І (1551–1557), тому що Казань запросила на свій трон ворожого представника — астраханського царевича Ядигера (Едигера), потомка Тимур-Кутлу (із роду Мангитів — ворогів кримських і касимівських ханів та московських і тверських князів).