Выбрать главу

Тобто, давні польські фальшивки були лише «квіточками» їхніх величезних зусиль.

Ще більших надзусиль польські та російські історики докладали, аби сфальшувати подальші подільські події. Тут головною метою кривотлумачень було приховати ім’я руських (українських) князів-володарів Поділля — Василя і Федора (Федоровича) Острозьких, членів їх сім’ї Петра, Івана та інших. Ми про те вже розповідали, тому не будемо повторюватися.

Повертаючись до оборони українських земель на початку XVI століття козаками, варто нагадати, що козачі загони та ватаги вперше почали з’являтися на початку XV століття. Козаки були на княжій чи державній службі, насамперед, Великого Руського князя Федора Острозького, хоча явного підтвердження цього факту немає. Та є свідчення королівського посла лицаря Гілльбера де Ланноа від 1421 року про заснування Василем Красним Острозьким (Гедігольдом) фортець на березі моря та поселення в них 12 тисяч людей для оборони. Це є прямим доказом появи державного (реєстрового) козацтва в 1421 році. І цьому є опосередковані (непрямі) докази в сучасній українській історичній науці. Послухаємо ряд цікавих свідчень:

«Семерій (Северин. — В.Б.) Наливайко був яскравою постаттю переломної доби в історії українського козацтва…

Історична традиція твердить, що Наливайко був сотником надвірного (особистого) війська Острозького» [65, с. 219].

Із цього витягу маємо закономірний висновок: у князів Острозьких у XVI столітті служили надвірні (особисті) козачі загони. Козаки в другій половині XVI століття вже існували. Слухаємо далі:

«Збереглися згадки, що батько Наливайка був шевцем, який займався також козакуванням» [65, с. 219].

Отож, козаки були і в першій половині XVI століття. Зазначимо, що наша історична наука цього не заперечує. Можливо, в українській документалістиці є раніші згадки про наше козацтво, та автору відомо тільки таке:

«Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця 15 ст. Польський хроніст М. Бєльський (середина 16 ст.), описуючи похід Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля на татар 1489, зазначає: польське військо могло успішно просуватися в подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки, добре обізнані зі своїми місцями» [146, с. 250].

Як бачимо, 1489 року наші чубаті лицарі вже були на Східному Поділлі. А оскільки ці землі того року були власністю роду князів Острозьких (Брацлавські воєводи), то, зрозуміло, що вони (козаки) належали до надвірного (особистого) війська князівського роду. Зазначимо: козаки, передовсім, — вільні люди.

Саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) 1421 року вперше переселив великі маси українців на давні споконвічні землі предків, надавши їм повну свободу та наклавши один обов’язок: захищати той край (південно-східне Поділля) від ворогів.

Цей факт був кісткою в горлі польським хроністам та московським дякам (історикам), тому й фальшували правду. Вони не могли розповісти, що в XV столітті вся Київщина, Полісся, Сіверщина, Волинь та Поділля належали руським (українським) князям, на тих землях проживали українці, а поляки та пізніше московити приходили туди як бандити і загарбники, бо ті території мали давніх господарів.

Послухаємо, що стверджував історик:

«Вот почему, делая заключения на основании официальных данных XVI в. и об отношениях начала XV в., следует скорее усилить, нежели смягчить краски. Известно, что еще долгое время Польские короли, бывшие также и великими князьями Литовскими, не только не нарушали порядков установившихся при Витовте, но напротив, заявляли о своем желании… поддерживать их во всей неприкосновенности» [21, с. 304].

Це стосувалося абсолютно всього, насамперед — зміни князівських династій.

Іще в уставній грамоті 1507 року, виданій Великим Литовсько-Руським князем мешканцям Києва та Київщини (грамота досі збереглася), «Почти после каждого параграфа подтверждений различных прав встречаем здесь прибавки: «как будет было за великого князя Витовта». «Бо мы, заключает грамота, старины не нарушаем, а новины не вводим, хочем все по тому мети, как будет было за великого князя Витовта» [21, с. 304].