А нам історики розповідають досі, як Великі Литовські князі міняли руських (українських) князів, в тому числі й київських, мов рукавички. Щось, шановні, у вас не все сходиться. Міняти князя — це, перш за все, «рушить старину» — чого Литва не робила. Це визнав історик М. Молчановський, розповідаючи про особливий статус подільських князів після 1394 року. Тобто історію Подільської землі з 1394 до 1509-го повністю сфальшовано і треба її переосмислити. Слід більше дотримуватися канви викладу історичних фактів польським хроністом Яном Длугошем, порівнюючи сам виклад та оцінку подій із німецькими та угорсько-молдавськими джерелами. Пам’ятаймо, що такі польські історики, як Стадницький, Попроцький, Несецький, Окольський та інші викладали і писали історичні праці, де йшла мова про Поділля, тенденційно та упереджено.
Ми вже розповідали, що некоронований король Русі другої половини XVI — початку XVII століть Василь-Костянтин Острозький розпочинав свій воєнний вишкіл на південних рубежах тодішнього Поділля.
Участь у тих заходах брав знаменитий охоронець Поділля 1530–1550 років Бернард Претвич. Залишилися його так звані «Спогади», котрі розповідають про ті часи. Послухаємо дещо цікаве з них. Так би мовити, припадемо ще до одного неспотвореного джерела.
«Отже, Найясніший Милостивий Королю, як… пан белзький воєвода почав уважно займатися сторожею від татар і погонями, то і ми теж,.. котрих за Божою ласкою досить народилося в Князівстві Литовському. Найпершим був князь Пронський, котрий тепер Київський воєвода, а тепер теж князь Корецький, князь Вишневецький і князь Володимирський, які, Найясніший Милостивий Королю, як з’явилися на кордонах і почали здобувати досвід,.. навчатися і займатися рицарською службою,.. почали заростати шляхи тим малим загонам для походів в землю ВКМсті (Вашої Королівської Милості. — В.Б.), особливо білгородським, очаківським, котрі у ті роки робили найбільшої шкоди (малими загонами в 200–300 осіб. — В.Б.) в землі ВКМсті, не зважаючи на мир, що ВКМсть має з Турецьким султаном, і яким тепер… перекрито хід» [153, с. 76–77].
Як свідчить давній учасник подій Бернард Претвич, при бажанні та згуртованості, тобто при єдності зусиль поляків, литовців та русичів у найтяжчі часи протистояння туркам, московитам і татарам, завжди вдавалося їх зупиняти — «перекривати хід».
Тому недаремно історик Дмитро Савич Ліщук у своїй праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», найповніше відобразивши на сьогоднішній день діяльність Великого українського (руського) князя, підсумовуючи заявив:
«Ми не повинні забувати тих, хто ніс у народ національну ідею, будував церкви і школи, був непохитним у вірі, боронив рідний край від ворога. В особі К.-В. Острозького Україна має державного і політичного діяча європейського рівня, воєначальника, яким наша держава повинна гордитись» [153, с. 103].
Краще не скажеш. Я би тільки додав: ці слова стосуються усіх Великих Руських (Українських) князів славетної династії Галицьких-Острозьких.
Люди зрідка мене запитують про національність. Я завжди вважав себе українцем.
І надзвичайно щасливий, що у моїй метриці теж записано — українець! То записав батько 18 травня 1936 року у сільраді станції Дунаївці, несучи з мамою мене з пологового будинку.
Живучи та працюючи ввесь свідомий вік у безбожній державі, я до церкви прихилився душею тільки в Незалежній Україні. І, звичайно, розумію, що звертатися до Бога людина має тільки рідною мовою. Отож, моєю церквою є та — де розмовляють і відправляють службу українською мовою. Тобто — Православна церква. Така моя життєва позиція — була, є і буде! Що ж до великих українців — то першим назвемо Дмитра Вишневецького:
«Підвішений за ребро на гак у Царгороді і спокушуваний султаном на панування та почесті, Байда (так його прозвав вільний український люд. — В.Б.) демонструє найвищі козацькі чесноти — презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук та смерті» [65, с. 84].
Так за Україну може вмерти не кожен!
Дмитро Вишневецький
1. Дмитро Вишневецький
Вороги, які сотні років окуповували нашу землю, робили все, аби позбавити українців національної пам’яті. Тому ми не мали права на своїх національних героїв. Нашими звитяжцями мали бути не лицарі-козаки, а прості сільчуки, свинопаси, гречкосії. Зверніть увагу, російські шовіністи академіка Тараса Григоровича Шевченка досі подають світові як звичайного сільського діда. В той час, як своїх художників, музикантів та поетів зображають у найкращих рисах свого часу. Тому й не дивно, що українські хлопці та дівчата, потрапляючи до міста (так триває майже 150 років), зразу ж починають «цвенькати» російською мовою, соромлячись свого походження. Імперія знала, що робила.