Сьогодні насамперед треба впливати на міське населення, повертати його до роду-племені.
Та повернімося до славного українського лицаря Дмитра Вишневецького. Ось що пишуть про великий князівський рід Вишневецьких сучасні історики:
«Князі Вишневецькі, чиїм гніздом було м. Вишневець на півдні Волині (тепер у Тернопільській області), на власній генеалогії зналися досить туманно. Знадобилося багато дискусій істориків другої половини XIX — початку XX ст., аби майже напевно з’ясувати, що початки роду сягають великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, а точніше — його сина, новгород-сіверського князя Корибута (Дмитра)» [65, с. 76].
Нам варто розуміти одну просту, але надто важливу річ. Або ми дотримуємося тези литовського князя Гедиміна, що він (і його нащадки) «не чіпали старовини», а це означає: або залишалися старі закони, стара мова, старі відносини на Русі (Галичина, Київщина та Волинь), або литовські князі що бажали, те й робили. У кожному з обох випадків мають бути цілком інші взаємини між литовськими і руськими (українськими) князями та людьми. Не маємо права говорити, що «старовини не чіпаємо» і в той же час повсюдно міняти князів (Київ, Луцьк, Поділля, Вишнівець і так далі). Слід дотримуватись однієї лінії. Це аксіома, і її треба розуміти.
На корінних землях Русі (Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Сіверщина) у часи Великого Русько-Литовського князівства, литовських князів, окрім синів Коріята на Поділлі з 1362 до 1394 року, не було жодного. Російські та польські історики впродовж ХІХ–ХХ століть тому й нав’язували думку про рід Корибутів (Гедиміновичів), щоби виправдати свої попередні загарбання та «законно» позбавити український народ спадку.
Ми вже досліджували питання роду Федора Несвизького і встановили, що такого князя на Русі не було. То був князівський рід Острозьких-Галицьких. Тому князь Дмитро Вишневецький походив із роду Федора (молодшого) Острозького. Чим цей факт підтверджений в історії?
Перше. Ми вже писали, що поляк Ян Длугош, який жив у часи обох Федорів, хоча князь Федір Несвизький вигадана в історії фігура, у своїй «Истории Польши» [доведена до 1480 (года); 12 книг на лат(инском яз(ыке)]» не міг, навіть за бажання, фальшувати події, оскільки багато описаних ним героїв були живі в часи праці над книгою. Послухаємо довідку Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) про цю людину.
«Длугош… Ян (1415, с. Бжезница, Радомщанский — 19.5.1480, Краков), польский историк и дипломат, краковский каноник (с 1436), архиепископ львовский (1480). Учился в Краковском ун(иверситете) (1428–1431), был секретарем (1439–55) кардинала З. Олесницкого, воспитателем детей короля Казимира IV. В своей «Истории Польши (доведена до 1480; 12 книг на лат. яз.), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и церк(овных) архивов, польские, чеш(ские) и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].
Отож, свідчення Яна Длугоша варто сприймати як менш-більш об’єктивні.
І ще: рід князів Острозьких у 1421–1427 роках засвітився у Гуситських війнах. І тільки це врятувало Федора Острозького (молодшого) від історичного забуття.
Друге. Цікаве повідомлення в науковому історико-краєзнавчому виданні «Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі, зробила Любов Миколаївна Шиян.
Послухаємо:
«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К(остянтина) І(вановича) в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].
Ми пам’ятаємо: на Поділлі після вигнання з нього князя Коріатовича, зверніть увагу — теж Федора, повністю призупинилася ця гілка князівської литовської династії Гедиміновичів у Великому Литовсько-Руському князівстві. За свідченням істориків, Любартовичі на Волині теж позбулися влади за велінням Ягайла. А за теорією московських та польських істориків-державників, такого бути не могло, бо ж у Великому князівстві повсюдно мали сидіти, володіти і правити тільки литовські князі. Князі-русичі, як ці писаки твердять, не мали ніякого права на владу у Великому князівстві. Тож коли таких горе-істориків ловили «на гарячому», тобто на відвертій брехні, чи вони самі потрапляли в глухий кут, їм доводилося поступатися і визнавати подібні нісенітниці, які трапилися з князями Коріатовичами та Любартовичами.