Тільки після того указу Московія почала зватися Російською імперією, а московити — росіянами.
Зазначимо: майже всі держави Європи в ті роки відмовилися визнавати те московське вигадане ім’я.
Саме український князь Василь Красний Острозький із династії Рюриковичів та роду Данила Галицького у 1421 році заснував на березі Чорного моря міста-фортеці: Качебіїв (сучасна Одеса), Чорноград (сучасний Овідіополь), Маяк (сучасне село Маяки), Караул, Балабки (сучасне село Барабой), що засвідчив посол королів Англії та Франції Гілльбер де Ланноа.
Тож московським так званим верховодам (царям, імператорам, президентам) годилося б подібні факти знати, щоб не опускатися до рівня національного героя Іванушки-Дурачка.
Та повернімося до книги «Князі Галицькі-Острозькі». Зразу ж впадає в очі, що при величезних князівських родоводах Русь (Україна) раптом на початку XIV століття опинилася без династії. А у Львові та Галичині 1323 року до влади прийшла якась незрозуміла «боярська рада на чолі з Дмитром Дедьком», хоча Європа у ті часи про подібне управління не відала. У Володимирі, серед православного українського люду, раптом престол самовільно захопив у 1340 році п’ятнадцятирічний князь-католик Болеслав (Юрій II), який з невідомих причин чомусь використовував печатку руського Великого князя Юрія І. А той Великий Галицько-Волинський князь Юрій Перший, оженившись другий раз у 28–30 років, будучи королем Русі, чомусь не подбав про спадкоємців від другої православної дружини. Отакі анекдоти на кожному кроці. Ще й, за словами польських хроністів-слуг короля Польщі та московських дяків — давніх державних істориків, — є цьому докази: різні історичні, правда, переважно сумнівні, якщо не сказати — фальшиві, документи.
А оскільки московська історична наука нічого іншого у спадок нам не залишила, а тільки оті фальшивки, то, зрозуміло, що саме московські брехні є домінуючими в доказовій базі.
Але варто зауважити, що в останні роки незалежності України деякі наші науковці починають розуміти необхідність пошуків нової джерельної бази, окрім московської. Вони, не чіпаючи промосковського трактування історичних подій та старих висновків, наповнюють історичні підручники й посібники сотнями нових європейських та арабських джерел, які часто-густо суперечать московській фальші. До таких українських науковців я б насамперед зарахував О.В. Русіну з її працею «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії», 2009 року видання.
Саме ця праця звела до єдиної джерельної бази, щодо подій у Галицько-Волинській державі 1300–1380 років, такі різні джерела, як:
— «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі».
«Для українських науковців цей твір цікавий тим, що містить дані про галицько-волинські землі (одночасно про Київську, Пінську та Сіверську землі. — В.Б.), які сягають… XIV ст.» [44, с. 158].
— «Напис на дзвоні собору Святого Юра 1341 року», що засвідчує: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі…» [52, с. 78].
Шановна пані О.В. Русіна дуже влучно зауважила: «Дмитра Дедька ця згадка стосуватися не може, позаяк той був боярином і не мав князівського титулу» [44, с. 150].
— «Флорентійський рукописний Псалтир колекції рукописів Лоренцо Медічі, закінчений 4 серпня 1384 року попом Іваном Луцької церкви святої Катерини», де він занотував, що зробив це «первего лета (у перший рік)» після смерті князя,.. «якого він згадує під… іменем — Дмитро» [44, с. 179].
Докази істориків про хресне ім’я «Дмитро» литовського князя Любарта Гедиміновича — є стовідсотковою вигадкою, бо в 1385–1386 роках усі прямі родичі польського короля Ягайла, приносячи клятву на вірність Короні, мали бути католиками. Така одна з головних умов Кревської унії. І вона була виконана. Тому у Флорентійському Псалтирі Луцької церкви йдеться про руського (українського) князя Дмитра.
— «Молитва митрополита Кипріана у Луцькій церкві «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].
«Цікаво, що, побувавши у Луцьку невдовзі після… смерті (князя Дмитра. — В.Б.), митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым». А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами…» [44, с. 180].