Ось такі факти відкриваються перед дослідниками, коли вони перестають кричати московського «одобрямса».
Тому, цілком зрозуміло, що знаючи головне стратегічне завдання воєнного походу хана Батия, Данило Галицький і Василько Волинський не хотіли застосовувати фронтальне протистояння, не маючи достатніх сил перемогти ворога. Тактика ж опору містами давала змогу основній сільській масі українського населення покинути зону фронтального руху татарського війська та відійти на північ, південь, захід. Погром хана Батия майже не зачепив Поділля, Полісся та більшої частини Галичини.
Що цікаво, в добільшовицькі часи думки про звичайний воєнний похід татар через терени Русі на захід дотримувалося багато українських істориків. Так історик Київського університету Микола Молчановський писав у 1885 році:
«Думка про спустошення Поділля під час першого походу Батия на Захід основана на простому непорозумінні і малому знайомстві з місцевими назвами на Волині… Татари могли у своєму першому стрімкому наступі пройти, хоча з перешкодами, Київську, Волинську, Галицьку землі, могли нашвидкуруч пограбувати землі, зруйнувати укріплення багатьох міст, але вони все ж таки відчували, що становище їхнє нетривке, що їм неможливо раптово закріпитись у захопленому тимчасовому краї…» [21, с. 144–146].
М. Молчановський, як і Літопис Руський, досить чітко зафіксував «стрімкий наступ» війська хана Батия через Київську, Волинську та Галицькі землі, і, як бачимо, мова йде не про завоювання тих земель, а саме про «стрімкий» перехід через них.
Надзвичайно цікаві факти, з яких російські, як і українські, історики ніколи не робили висновків. Вони на них не звертали уваги. Шкода!
Знаючи тодішні закони держави Чингісидів, так звану Ясу Чингісхана, Данило Галицький та Василько Волинський ще з першого дня руху війська хана Батия на Київ обрали найбільш оптимальну лінію особистої поведінки. Яса Чингісхана (збірник законів) вимагала смерті кожної людини, яка піднімала зброю на татар, чинила воєнний опір чи просто тікала від них. Тому в Літописі Руському йде мова про відсутність у державі під час руху татар по Русі Данила й Василька.
Хочу звернути увагу читачів на надзвичайно цікавий і незаперечний факт історичних подій 1235–1238 років, який багато про що свідчить. У 1235 році на гроші угорського тоді ще принца Бели IV до «старої Батьківщини» — Башкирії направили групу (4 осіб) католицьких священиків на чолі з Юліаном.
Перший раз священики-ченці йшли до Башкирії з Пешта через Болгарію, Константинополь, Тамань та прикаспійські степи, а вже назад рухалися через міста: Булгар — Суздаль — Рязань — Чернігів — Київ — Галич — Пешт — Рим.
Що, безумовно, свідчить про факти, на які ми не звертаємо уваги.
Ось кілька з них:
1. Монах Юліан у своїй розповіді про ті землі згадав усі народи, які жили між Башкирами та Київськими Русами. Там жили: Болгари, Мордва, Меря, Ведін (Весь) тощо. За свідченням Юліана, Башкири та Болгари у 1235 році мали свої державні об’єднання та своїх правителів. Мордовани, Меряни і Весь теж мали своїх двох князів (правителів). Але на тих землях у 1235–1238 роках не було жодного великороса.
2. Ще цікавіша розповідь монаха Юліана про захоплення земель (володінь) отих «мордованських» князів у 1237–1238 роках. Виявляється, ніякого спротиву ті князі та їх підлеглі «мордовани, мерови та ведін» не чинили. Один князь із своїм оточенням втік до лісу, а другий зі своїми наближеними — здався на милість хана Батия. Все! Ніякої боротьби, ніякого спротиву в 1237 році.
З. І найцікавіше! Навідавшись двічі до своєї прабатьківщини «Баскардії» та побувавши тричі у Києві та Галичі у 1236–1238 роках, монах Юліан жодним словом не згадав про похід «мордованського» князя у ті роки до Києва.
А після 1238 року, за свідченням того ж таки монаха Юліана, у Рязані, Суздалі та інших «мордованських» містах уже сиділи татари хана Батия.
Чи не тому Російська імперія досі не переклала та не опублікувала знамениту працю угорського професора Ласло Бендефі, 1936 року видання, де наводиться повне дослідження походів монаха Юліана?
Думаю, жоден історик не звинуватить угорського монаха Юліана у неправдивій подачі матеріалу та тлумаченні подій.
Може виникнути запитання: навіщо автор навів цього давнього свідка подій української історії? Відповідь очевидна.
Мені хотілося, щоби у читачів не виникало щонайменшого сумніву у потрактуванні автором поведінки та вчинків руських князів Данила і Василька напередодні Батиєвої навали. Певно, зустрічаючись не один раз особисто з монахом Юліаном у 1236–1238 роках, князі Данило та Василько зрозуміли, як треба себе вести із ханом Батиєм і його оточенням.