Це був найжахливіший удар по Золотій Орді за все XIII століття. Хоча про це наш літопис мовчить.
Але наш літопис чітко зафіксував втрати Галицького князівства:
«А коли одійшли Телебуга і Ногай, Лев–князь перелічив, скільки погибло в його землі людей, — що захоплено, побито, а що їх за божою волею померло: дванадцять з половиною тисяч» [18, с. 436].
На думку автора — це загальні втрати населення, разом із загиблими учасниками воєнного походу. Скоріше до кількості втрат додані й втрати князівства від мору, що котився тієї зими із однієї землі до другої. Послухаємо:
«Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло все — і коні, і скот, і вівці. Все вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].
Автор навів останню фразу для того, щоб ми зрозуміли, що літописець, в першу чергу, під словами «не зосталося нічого» мав сусідні татарські землі між Бугом та Дніпром, куди 1260 року, за Літописом Руським, «прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських».
Отож, як засвідчив Літопис Руський, з 1288 року на сусідніх, захоплених татарами, землях «не зосталося нічого». Хоча, звичайно, ці слова літопису слід сприймати умовно. Бо зосталися митниці, якась незначна порубіжна варта тощо. Та відчутної військової сили у ті роки на південно–західному кордоні Золота Орда не мала.
Цю аксіому нам слід завжди пам’ятати. Хоча сили Ногая у Причорномор’ї були значні. Особливо в Криму, куди Великий хан Менгу–Тимур переселив Уран–Тимура — сина Тукай–Тимура — тринадцятого брата Бату–хана — разом із його родами (ілями). І на перших порах, аби між ханами не виникало суперечок, підпорядкував Крим Ногаю.
Детально проаналізувавши Літопис Руський із 1240 по 1288 рік, ми ніде не зустріли у ньому жодної писемної згадки про входження Галицько–Волинського князівства до складу Золотої Орди. Навіть натяки на щось подібне відсутні.
Літопис Руський доведений до 1292 року, і з 1288 по 1292 рік згадок про появу татар у Галицько–Волинській землі немає.
Аналізуючи Літопис Руський, ми звертали увагу в першу чергу на взаємини Галицько–Волинських князів із Золотою Ордою. Хоча, звичайно, у ті роки досить–таки інтенсивними були стосунки з Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдовою тощо. Про них Літопис Руський говорить постійно. А виокремили ми ті відносини із літопису тому, що в українській історичній науці вони повністю сфальсифіковані і подані як васально–залежні — від Золотої Орди — на угоду Московії та її правителям. Чого насправді не було і про що свідчить Літопис Руський при детальному опрацюванні. Літопис Руський свідчить про ще один «доважок брехні» до української історії — це повідомлення про так званих київських митрополитів Кирила і Максима. Перший, за версією російських істориків, посідав Київську митрополію з 1250 по 1280 рік, а Максим — з 1283 по 1305 рік.
Про що ж говорить нам літопис? Наводимо повністю тексти Літопису Руського щодо митрополита Кирила.
Перша згадка про цього митрополита у Літопису звучить так:
«У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] пройшов до [города] Бакоти. Але Курило–печатник був тоді в Бакоті, посланий тоді Данилом–князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.
Бо коли вони [військо Ростислава] билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], од ступивши, хотів перемовити його [Курила] багатьма словами. Але Курило відповів йому: “Ось так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам’ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали”. І іншими словами мудрими говорив він йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він [Курило] мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро» [18, с. 399].
Як бачимо, в першому епізоді нас знайомлять з добропорядною, хороброю, а головне — розумною, людиною. Саме такою має бути пастерська особа.
У другому випадку «Курило–печатник» з’являється в літопису у 1243 році уже як митрополит. Послухаємо.
«У рік 6751 [1243]… А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчанин його, на ім’я Актай, кажучи: “Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе”. Данило тоді, заперши Холм, поїхав у [Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила–митрополита…» [18, с. 400].
Розуміючи, що згадка про «Курила–митрополита» виглядає досить штучно, навіть професор Леонід Махновець у примітці до тексту змушений був писати таке: «Свого печатника Курила Данило настановив митрополитом київським пізніше, десь восени чи уже взимку 1246/7 р.» [18, с. 400].
Тобто маємо в літопису очевидну фальшивку — у 1243 році Курило–«печатник» не був митрополитом ні Галицьким, ні Київським. Отож літописець такого писати не міг.
Тільки у третій згадці про «Курила–печатника» Літопис Руський нагадує нам, що у 1250 році той таки пішов до Константинополя на вихрещення та чомусь повернувся з Угрів назад. Послухаємо:
«У рік 6758 [1250]… Тим часом Курило–митрополит ішов І через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли він був у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: “Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир”. Він тоді сказав: “Клятвою іиіянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його”. І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: “Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону”. Василько [братові] сказав: “Іди до нього, адже він християнин є”» [18, с. 406].
Більше згадок у Літописі Руському про Курила–митрополита немає до самої його смерті (1280 рік). Тобто, більш ніж 30 років. І чи ходив він до Константинополя — невідомо.
Неймовірне явище — згадати про митрополита, і то аж тричі (!), коли він ще не був висвячений на кафедру, і потім довгих 30 (тридцять) років не згадати жодним словом! Це коли літописи писали майже виключно монахи або — священики. Але ще цікавіша історія в Літопису Руському трапилась із другим Київським митрополитом — Максимом!
Його Літопис Руський зовсім не знає. То чи були в Києві такі митрополити?
V. За Літописом Руським
Оскільки ми досліджуємо історію України–Русі з 1240 року,то слід розповісти, який вплив на події тих далеких років мали правлячі князі — правителі Галицько–Волинських та Київсько–Подільських земель.
Офіційно престол Великого Галицько–Волинського князівства посідали:
1. Данило Галицький — 1238–1264 рр.,
2. Василько Романович, Шварн Данилович — 1264–1269 рр.,
3. Лев Данилович — 1269–1301 рр.,
4. Юрій Львович — 1301–1308 рр.,
5. Андрій і Лев (Юрійовичі) — 1308–1323 рр.,
6. Болеслав (Юрій) Тройденович — 1323–1340 рр.,
7. Любарт Гедимінович — 1340–1384 рр.
Після 1349 року Галичина відійшла до Польського королівства, а Волинь після 1384 року — до Великого Литовсько–Руського князівства.
До Великого Галицько–Волинського князівства ще з 1230 років належав Київ з більшою частиною Київської землі. А з 1362 року, після Синьоводської битви, до Литовсько–Руського князівства були приєднані Подільські землі від Білої Церкви і Канева до Чорного моря та від Пониззя до Дніпра.
Російська Велика Радянська Енциклопедія характеризує період становлення Великого Галицько–Волинського князівства такими словами: