«Відгалуженням венедської групи є й слов’яни, що залишили Вісленський регіон і оселилися в V–VI ст. у північній частині Східно–Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно–угорської мовних груп. Почалася внутрішньорегіональна взаємодія прийшлого населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов’янізацією балтів та фінських мешканців. До раннього середньовіччя в Псковсько–Ільменському краї належать культури псковських довгих курганів (кривичі псковські) і старожитності узменського типу (словени ільменські), у Полоцькому Подвійні та Смоленській Наддніпрянщині — тушемлинська культура (майбутні смоленсько–полоцькі кривичі), у межиріччі Волги та Клязьми — мерянська культура» [24, с. 602].
Все надзвичайно просто: прийшли на сучасні центральні території Російської держави слов’яни з Європи і «слов’янізували» місцевих балтів і фінів.
А звідси бажаний для Москви висновок: московські слов’яни мають цілковите право на «собирание земли русской». Вони нікого не загарбують, вони лише збирають докупи споріднені народи. Отак «Етногенез ранніх слов’ян» академіка В. В. Седова приводить російську владну еліту до звичайного націонал–шовінізму. І все тільки тому, що сучасний російський академік пропагує подібну вигадану ідею. Бо ще в середині XIX століття шановані російські антропологи та археологи, серед них граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов, досить переконливо довели, що сучасні росіяни мають фінське походження.
Російська державна експедиція, очолювана графом О. С. Уваровим, впродовж 1851–1854 років розкопала у центральних районах сучасної Російської Федерації 7729 курганних поховань і не виявила жодного (!!!) слов’янського поховання.
Тільки вдумаймося: жод–но–го!!!
Однак сучасний російський академік, без найменшого докору совісті, відкриту графом О. С. Уваровим фінську (мерянську) культуру переписав на слов’янську. Збрехав і не почервонів. Яквам таке подобається? Бо у підсумковій праці О. С. Уварова «Меря и ее быт по курганным раскопкам» йдеться про фінське плем’я меря, яке мешкало на сучасних теренах центральної Московії з VIII до XVI століття: І період — VIII–XII століття, II період — XII–XVI століття.
Що цікаво, переривши всю землю московитів, археолог О. С. Уваров впродовж 1851–1854 років останків і самих могил слов’ян не знайшов. А другий російський професор, антрополог А. П. Богданов, працюючи одночасно та досліджуючи сотні викопаних скелетів із землі Московії, дійшов такої думки:
«Таким чином, Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська, Нижегородська губернії — це місцевості з Мерянським населенням… Отже, і краніологія підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. Різниця лише в тому, що краніологічний тип, властивий… Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід набагато далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на П(івнічний) З(ахід) і З(ахід) веде до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії» [35, с. 7].
Як бачимо, «Етногенез ранніх слов’ян» В. В. Седова повністю заперечується давніми дослідженнями російської археології та антропології.
Отож, маємо чергову російську фальшивку. Однак з нею мусимо рахуватися, тому що й деякі сучасні українські академіки й професори дотримуються «подібної точки зору» на походження українців. І це трапилося не сьогодні і не вчора, а триває уже триста років, тому що ще з тих часів існують спільні історичні школи, в яких ніколи не дозволяли вивчати етногенез українців як окремого, нічим не пов’язаного з московитами, народу. За подібні дослідження виганяли з університетів, позбавляли наукових звань та садовили до буцегарень.
Тільки з появою незалежної української держави з’явилася можливість глибокого аналітичного дослідження у цьому питанні. Тому автор пропонує читачам разом пройти наш, український, шлях розвитку від далекої Трипільської культури до Великого Київського князівства та переконатися, що нас, справді, таки позбавили нашого минулого.
Щасливої нам дороги!
II. Скіфська доба українського народу
1
Скіфський період українського народу описав «Батько світової історії» Геродот. Тому ми, українці, маємо всі підстави вважати Геродота батьком «Історії України».
Знаменитий Геродот народився 484 року старої ери в місті Галікарнас, що знаходилося на узбережжі Егейського моря південніше міста Мілет.
«Геродот народився в місті Галікарнас, в державі Карія, суміжною з державою Лідія, а північніше була держава Мизія. Ці держави були розташовані на східному узбережжі Егейського моря в Малій Азії. Всі ці держави, як і держави на півострові Пелопонес, являли собою маленькі, карликові держави. Така держава складалася з якогось великого міста із прилеглими до нього просторами.
Вони постійно воювали як між собою, так і з державами Пелопонесу. Населення Пелопонесу складалося із різних народностей, але вже починало називати себе ге ленами» [55, с. 12].
Ми навели витяг із праці С. К. Спаська — історика і перекладача з Австралії. Цінність праці цього науковця полягає в тому, що свій переклад він зробив із англомовного видання Геродота, яке є найдостовірнішим джерелом для подальшого вивчення. Як побачимо далі, німецькі історики, працюючи у XVII–XIX століттях з оригіналами давніх праць, внесли до них фальшиві «додатки» про так званих готів, які нібито потіснили скіфів. У той час міграції готів на терени скіфів історія не зафіксувала. І до влади у Скіфії у III ст. н. е. прийшли не готи (германці), а давній скіфський рід — гети, які мешкали у межиріччі Дунаю і Дніпра. Пізніше європейці називали племена скіфських гетів (і не тільки їх) — варварами. Ми про це ще говоритимемо.
«Як пише А. Р. Боерн, з “Історії Геродота” видно, що Геродот багато подорожував Малою Азією, Африкою і Європою. Він відвідував Персію (Іран), Ассірію, Вавилон, Єгипет, Грецію і Скіфію. А. Р. Боерн пише, що “Геродот крім грецької мови знав дуже добре інші мови, тому він чужі назви перекладав грецькою мовою, так їх грецькою і записуючи”, що часто псувало вимову. Геродот цікавився різними народами, багато розпитував про них, але завжди робив це за допомогою греків, які жили поміж тими народами.
Геродот записав все те, що бачив сам і те, що йому розповідали. Із цих записок Геродот уклав 9 книжок, які зібрані тепер в одну книгу понад 624 сторінки» [55, с. 3].
Таким чином, ще за п’ятсот років до нової ери була написана «Історія Геродота», яка зафіксувала події, що відбулися у Скіфській (причорноморській) державі та у її сусідів. Геродот описував як сучасний йому період, так і минулі роки Скіфії, що становило майже тисячолітній її період. Послухаємо: «Геродот записав, що скіфи йому сказали: “Від часу їх першого царя Гета (Таргетая) до вторгнення в Скіфію перського правителя Дарія пройшла тисяча років”» [55, с. 8].
Отож, на сьогодні існує опис держав на землях сучасної України за 3,5–тисячолітній період (1500 років до н. е. + 2000 років н. е). А що мова у Геродота йшла саме про українську землю змушена була визнати навіть московська Велика Радянська Енциклопедія, том 23.
«Скифия, наз(вание) Сев(ерного) Причерноморья в 7–2 вв. до н. э. в сочинениях античных писателей. Терр(итория) С(кифии) занимала степи между устьями Дуная и Дона, включая степной Крым и районы Сев(ерного) Причерноморья. На терр(итории) С(кифии) в 5–4 вв. до н. э. — 3 в. н. э. существовало Скифское гос(ударст)во во главе с царем. С(кифия) была заселена собственно скифскими и нескифскими племенами, близкими скифам по культуре, образу жизни и политически зависимыми от них. Др(евне)–греч(еский) историк Геродот представлял С(кифию) как квадрат со сторонами протяженностью в 20 дней пути. После занятия С(кифии) сарматами Сев(ерное) Причерноморье стало наз(ываться) Сарматией» [25, т. 23, с. 507].