До наведених дат князівського життя, звичайно, можна вносити корективи та уточнення. Головним завданням наведеного автором родовідного списку є твердження про неперервність князівського роду на теренах України (Русі) впродовж ІХ–ХVІ століть. Тобто завоювання наших земель Польською та Московською коронами у ті століття, навіть за тогочасними законами, були незаконними, бандитськими.
Хотілось би поговорити про церковний дзвін Львівського храму Святого Юра. Це надзвичайно цікаве питання, яке чомусь досі не привернуло уваги львівських істориків. Хоча дослідження питання може поставити останню крапку в поєднанні давніх славетних князівських галицького та волинського родів, зв’язок між якими свідомо і підступно розірвали наші поневолювачі.
У давньому Львові до наших часів зберігся церковний дзвін собору Святого Юра, відлитий 1341 року з таким написом: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитріи…» [52, с. 79].
Ніхто не сперечається, що у 1341 році Львів перебував у володінні князя Дмитрія. Та приписують те ім’я литовському князю Любарту. Навіть підвели під те припущення так звану наукову базу:
«…Дмитром був названий при хрещенні син литовського князя Гедеміна Любарт» [44, с. 151].
І ніхто не звертає уваги на той факт, що Любарт не був причетний, в крайньому разі у 1341 році, до Львова. Волинь і Галичина ще з часів Данила Галицького завжди мали окремих князів, один з котрих, бувши старшим у роді, посідав Великокнязівський престол. Ось їхній неповний перелік:
Галичина — Данило, Лев І, Юрій І, Лев II, Дмитро (1238–1349);
Волинь — Василько, Володимир, Мстислав, Андрій, Юрій II (1238–1340).
Коли у 1323 році в протистоянні з Золотою Ордою загинули князі Галичини й Волині Андрій і Лев II, то йшлося тільки про те, кому із нащадків передати титул Великого князя. У Галичині із 1323 року сидів на троні князь Дмитро — молодший син Юрія Львовича, а Волинь передали синові доньки Юрія Львовича — Болеславу (Юрію Тройденовичу). Це питання вирішували не Литва і не Польща, а в першу чергу нащадки роду Данила Галицького та його брата Василька Романовича, яких на ті часи налічувалося кілька десятків. І Юрій Тройденович отримав титул Великого Галицько–Волинського князя тільки тому, що був узгодженою кандидатурою Польщі, Золотої Орди та Литви. За підтримки Золотої Орди перемогли католики.
Після ж смерті Юрія Тройденовича польський король Казимир, втративши надію на мирне придбання всієї чи частини Галицько–Волинської землі, вирушив на Львів воєнним походом. Це відбулося у 1340 році. Звичайно, впродовж 17 років (із 1323 по 1340 рік) стольний град Львів, столиця Лева Даниловича та Юрія Львовича, управлятися якоюсь міфічною «боярською олігархією», як стверджують сучасні українські історики, не могла. Не забуваймо про великокнязівську владу Юрія Тройденовича, давні посягання на Галичину польського короля Казимира та велику чергу Романовичів науділи–володіння. Що цікаво — історія Польщі, Литви та русі не зафіксувала за ці 17 років жодного збройного посягання на Львівську «боярську республіку».
Ця потужна брехня істориків продовжує литися досі, підтримуючи польську та московську версію про вигаданого «Дмитра Дедька».
Та повернімося до дзвону Львівського собору Святого Юра. Як бачимо, церква будувалася на честь онука Данила Галицького — князя Юрія, який помер 1308 року.
У книзі Ігоря та Любові Кочар «Львів крізь віки» наведені «Вибрані родоводи володарів князівств…», де у князя Юрія Львовича згадуються дві дружини: « Євфемія та Незнана».
Перша дружина Євфемія народила у шлюбі з князем Юрієм четверо дітей, що засвідчив професор Леонід Махновець у додатку до Літопису Руського. Ось їхні імена:
1. Михайло (помер у 1284 році),
2. Марія (дружина Тройдєна, померла в 1341 році),
3. Андрій (загинув 1323 року. — В. Б.).
4. Лев (загинув 1323 року. — В. Б.).
А от про дітей князя від другої дружини ніхто не згадує. Хоча, за простими підрахунками, перша дружина князя Юрія — Євфемія померла десь у 1290–1292 роках, коли князеві було 28–30 років. Поминальник князя Костянтина Івановича Острозького у Києво–Печерській лаврі є на сьогодні єдиним відомим писемним джерелом, де поіменована друга дружина князя Юрія Львовича — Варвара, мати Дмитра Юрійовича.
Професор Махновець у додатку до Літопису Руського теж прийшов до думки, що рід князів Острозьких походив від роду Данила Романовича Галицького. Перший представник роду князів Острозьких — Данило включений професором до нащадків Данила Галицького — останнім у родоводі руських князів.
Зрозуміло: тодішня радянська цензура заборонила професору Махновцю конкретніше визначатися з цього питання.
II. Перші ознаки протистояння Польщі
Розглянемо питання зміни вектора політичної орієнтації України–Русі впродовж 1240–1320 років.
Ми уже говорили, що за часів правління державою Данила Галицького та Василька Романовича, Великі князі старалися підтримувати рівновагу між західними та східними сусідніми державами. Це проявлялося в тому, що князі постійно родичалися з польськими, угорськими і литовськими королівськими та князівськими родами, але одночасно мали союзницький договір із Золотою Ордою про взаємодію проти агресії Угорщини, Польщі та Литви. На заході та півночі Великі князі до 1269 року жодній з країн не надавали переваги. Так, один із синів Данила — Шварн був одружений з литовською княжною — донькою Міндовга; другий син — Лев був одружений з донькою угорського короля Бели IV; донька Софія була одруженою з німецьким графом Генріхом V Шварцбурзьким; син Роман був одружений із Гертрудою — донькою австрійського герцога Генріха Бабенберга; а син Мстислав — із донькою половецького хана Тігана. Та починаючи із Великого князя Лева Даниловича і його сина Юрія Львовича політичний вектор Великого Галицько–Волинського князівства на заході набрав пропольського напрямку. Так, за наявних свід чень, син Лева Даниловича — Юрій був одружений із Єфимією — донькою польського князя Казимира І, а донька Лева Даниловича — Анастасія була заміжня за польським добжинським князем Земовитом. Не забуваймо, що й донька Великого князя Юрія — Марія була заміжня за польським князем Тройденом. Хоча, слід зазначити, що й за цих Великих Галицько–Волинських князів вплив Польщі в державі врівноважувався договором із Золотою Ордою, про що свідчать спільні походи проти Польщі та Угорщини (1283, 1287 роки). Певно, були й пізніші походи. Але з приходом до влади князів Андрія та Лева, а це 1308–1323 роки, ці врівноважені відносини були порушені: вплив та навала католиків на Русь залишились такими ж, а відносини із Золотою Ордою не були дружніми. Тобто Велике Галицько–Волинське князівство повністю перебрало на себе тиск Золотої Орди, ставши щитом Польщі, у той час коли польська держава тільки використовувала таке становище, не надаючи жодної підтримки руським князям. Саме про те свідчать слова польського короля в одному із листів.
«Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].
У 20–ті роки XIV століття рід Данила Галицького розділився, обираючи великого князя Галицько–Волинської землі (після загибелі Андрія та Лева). Про те, в першу чергу, свідчить дворічна перерва в обранні Великого князя, а потім пізніша його поява в особі Юрія II — вихрещеного католика. Як бачимо, скориставшись скрутою Галицько–Волинської землі, поляки у 1325 році нав’язали українцям (русичам) свою кандидатуру правителя руської землі.
Зазначимо, що саме в ті роки друга частина роду Данила Галицького, гуртуючись навколо православного нащадка роду — Дмитра Юрійовича, отримала у своє правління Галичину зі Львовом. А далі розпочалася боротьба.