Прийшов час упорядкувати та привести до єдиного знаменника раніше цитований матеріал. Велика Радянська Енциклопедія звужує поняття початку держави Скіфії до VII–II століття до н. е. Та Геродот засвідчив, що перший скіфський цар Гет (Таргетай) посідав царський трон ще «за тисячу років до вторгнення перського правителя Дарія». Оскільки немає підстав не вірити Геродоту, то слід зафіксувати появу Скіфії як держави у 1500 році до нашої ери.
Велика Радянська Енциклопедія визнавала, що Скіфія як держава існувала до III століття нової ери.
І, звичайно, ніякого завоювання скіфів сарматами не відбулося. Сармати належали до одного із скіфських племен. Ми про це ще говоритимемо. Слід пам’ятати: за часів давньогрецької імперії причорноморську державу іменували Скіфією, а за часів Римської імперії — Сарматією.
Хоча змін правлячих династій у Скіфії за майже 2 (дві) тисячі років відбулося багато. Після того, як ми визначили рік заснування скіфської держави (1500–й рік до н. е.), можемо сміливо стверджувати, що при розкопках на території скіфської держави сучасні українські археологи виявили й перші ознаки протоукраїнського населення. Послухаємо:
«Значний вплив на місцеве протослов’янське населення нашого краю у VII–III ст. до нашої ери мали скіфи. Під їхнім впливом відбувається формування специфічної західноподільської скіфоподібної культури. Її пам’ятками є кургани, які насипалися з каменю та землі. Їх виявлено поблизу сіл Тарасівка, Гуменці, Панівці на Кам’янеччині, Миньківці Дунаєвецького району, Сиротинці, Бедриківці на Городоччині» [26, с. 17].
Тобто на землі сучасної Хмельницької області України археологи та історики, отримавши дозвіл на новітні дослідження, знайшли достовірні та незаперечні факти одночасного існування, розвитку та взаємовпливу скіфської та праслов’янської культур.
Тобто оті протослов’янські племена, про які веде мову історик І. В. Рибак, у VII–III століттях до нової ери входили до єдиної скіфської держави і були спорідненими зі скіфами, а головне — стали спадкоємцями тієї держави і культури, оскільки в подальшому історія нікого не знає на землі давньої Скіфії, окрім тих же праукраїнців (русичів Київської держави).
Розірване коло історії з’єдналося: Трипілля — Скіфія — Україна (Русь).
Далі автор пропонує розглянути питання розташування скіфської держави. Хоча слід зазначити, що це питання в історичній науці належить до дискусійних. Тому звернімося до «Батька історії» Геродота. У питанні визначення території скіфської держави Геродоту можна повністю довіряти.
Південний кордон Скіфії тягся від річки Дунаю до річки Дону. Майже повністю збігається з сучасним кордоном України–Русі.
«Східна і західна сторони з морем не межують, кожна з них займає 20 днів подорожі… Я вважаю що за день можливо проїхати 200 фурлонгів, а за 20 днів — 4000 фурлонгів (що дорівнює 800 кілометрів при 1 км = 5 фурлонгів)» [55, с. 52].
Тобто до скіфської землі часів Геродота належали землі пізнішої Київської держави (давньої Русі) — сучасні землі України, Білорусії та відірвані після жовтневого перевороту (1917 року) від них Московщиною — Курщини, Воронежчини, Придонщини та частини Сіверщини.
Тому даремно бідкаються російські та іноземні історики, заявляючи: «Скифы исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились, как будто они упали в глубокий колодец» [56, с. 190].
Як бачимо, скіфи до «глибокої криниці» не падали і землі своєї не покидали. На новому етапі світового розвитку (так звана Візантійська цивілізація) скіфи, яких візантійці називали слов’янами (склавенами), утворили цілковито на своїх старих землях державу, яку світова історія знає як Руська держава. Або — Велике Київське князівство.
Шкода тільки, що провідні дослідники стародавньої історії у XVIII–XIX ст., такі як: «Нібур, Гра, Моммзен, Маркварт, Леус, Мілленгоф.., Цейс, Крек, Кунік, Баєр, Шлєцер, Міллер та інші», прислуговуючи великогерманській ідеї чи російському самодержавно принципово не побажали угледіти у скіфах українців (русів). Бо в ті часи про Трипілля ще й не знали, а пов’язувати «Велику Скіфію» із загнаними в рабство малоросами німецькі імперські історики соромилися. На їхню думку, світову історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось таку — пронімецьку історичну наукову стезю. Згодом з тої німецької вигадки утворивсь еталон світової історії.
І в тій історії місця для українців — русичів — скіфів — трипільців не було, в чому нічого дивного немає. Дивина в іншому: 2013 рік — це 22–й рік української незалежної держави, а наші історики (академіки, професори, кандидати наук) так досі не спромоглися відірватися від московсько–германського історичного офіціозу і пояснити світові, що ми не зайди на своїй землі, що трипільська і скіфська археологічні культури — то звичайні етапи розвитку українського етносу:
«Виявлені перевіркою фальшування та перекручування Історії німецькими “вченими”, примусили уряд Федеративної Республіки Германії відкликати старі підручники з Історії, як неправдиві та образливі для слов’янських народів. Український дослідник Історії (тільки не з української держави)… Дражньовський О. в праці: “Скіфи (Гети — готи, анти і слов’яни, і ми — не ми)” написав: ‘Тепер ми можемо точно і певно довести, що саме наша Історія (українська) стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, завдяки німецьким історикам”» [55, с. 72].
Залишається непорушною тільки московська складова частина світової історії, і саме її так страшенно бояться історики — чиновники українських державних установ. Пам’ятають господаря, який їх виховав та вигодував.
Територія Скіфії (VII–III століття до н. е.) дивним чином збігається з територією Сарматії (III століття до н. е. — III століття н. е.). А далі, у 330 році н. е., на південних та західних берегах Чорного моря (Понту Евксінського) з’явилася Візантійська імперія — звичайний уламок Римської імперії зі столицею в Константинополі, правителі якої знали своїх північних сусідів як русів. А один із правителів Русії навіть свою столицю тримав на Дунаї (Святослав). І та держава київських русів теж, дивним чином, повністю розташувалася на землях Скіфії (Сарматії). І все те, за твердженням німецьких і російських істориків, сталося випадково. Хоча історія не зафіксувала значних воєн на теренах давньої Скіфії (Сарматії) у ті часи. Тож куди зникло 40 мільйонів скіфів або хоча би 20 (двадцять), історія відповісти не може досі. Як пише історик Тамара Талбот Райс у своїй праці «Скіфи» — « исчезли со страниц истории так же неожиданно, как и появились».
Ось ще одна дивна випадковість. Усі великі українські ріки (вони ж — скіфські, сарматські) походять від одного кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Донець… Одна випадковість за іншою! Цікаво зазначити, що кам’яних скіфських баб з типово українським орнаментом чомусь повністю винищувала російська влада.
Певно теж випадково.
Наведемо ще одну дивну «випадковість». Через тисячу років по скіфах українські козаки хоронили своїх гетьманів та кошових отаманів за старим скіфським звичаєм — насипали курган.
Український дослідник Володимир Іванович Петрук у своїй праці «Велика Скіфія переможе», 2011 року видання, досить влучно зазначив: «Феномен України полягає в тому, що її нинішня територія не є зшитою з клаптів в новітній час, як це уявляється В. В. Путіну чи тим політ–діячам та історикам, які в своїх картографічних уявленнях не йдуть далі від шкільної карти Київської Русі. Достатньо хронологічну вісь продовжити від часу Аскольда на глибину двох попередніх тисячоліть і перед нами постане дивне явище — та сама країна, вкрита стародавніми курганами, на тій же території, що охоплює Тавриду, Степи і Лісостеп. Не безіменна або з назвою археологічної культури, чисто науковою, і невизначеним етносом, а широко відома в античному світі поліетнічна, мультикультуральна Скіфія — велика європейська Причорноморська країна з часу наукового визначення поділу материків на Європу і Азію з кордоном по Танаїсу (Дону)» [61, с. 75].