«І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були добрі, — І пороки безперестану били день і ніч.., [а] стріли затьмарили світ… і Дмитро поранений був…
У той же час поїхав був Данило (Галицький. — В. Б.) в Угри до короля [Бели], бо він ще не чув був про прихід поганих татар на Київ. А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до [города] Володимира… Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила (Галицького. — В. Б.), сказав Батиєві: “Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою…” Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов вугри…» [18, с. 396–398].
Направляючись до татар Золотої Орди у 1245 році, Плано Карпіні у Києві теж зустрів тисяцького Данила Галицького на ім’я Дмитро. Не викликає сумніву, що то була одна і та сама людина. Хан Батий і його одноплемінники поважали хоробрих і вірних своїм володарям людей. Навіть Яса Чингісхана радила таких людей не карати на смерть.
Як бачимо, свідки минулого, які в ті роки відвідували Київ, не згадують про зміну влади. Вони про те не знають. Повертаючись на початку 1247 року з Каракорума, Плано Карпіні знову дістався Києва і нічого не знав про нового Київського тисяцького. А Літопис Руський про зміну влади в Києві мовчить до останньої сторінки, до 1292 року. Хоча так званого «суздальського» Ярослава Всеволодовича ще у 1246 році закопали в землю.
Немає підстав аналізувати щось з цього питання. Все зрозуміло. Нагадаю шановним читачам також і те, що у 1247 року найближча застава татар була розташована від Києва на відстані шести днів кінного шляху, тобто на відстані 400–500 кілометрів, в районі сучасного міста Дніпропетровська.
Послухаємо Плано Карпіні:
«И, получив проезжую грамоту, мы удалились от него (хана Батия. — В. Б.) и добрались до Мауци (хан Бувал. — В. Б.)… И оттуда мы поехали к Коренце (Куремса за літописом. — В. Б.), который также снова попросил у нас даров (зайвий раз свідчить, що Куремса не належав до ханського роду. — В. Б.), а мы не дали, потому что у нас не было; он дал нам двух Команов, бывших из числа Татар до Русского города Киева. Однако наш Татарин не покинул нас, пока мы не выехали из последней заставы Татар. Те же другие, приставленные к нам Коренцей, в шесть дней довезли нас от последней заставы до Киева» [19, с. 60].
Отож, татари родів хана Бувала (Мовала) до 1247 року зі своїми поселеннями не наблизилися у бік Киева ні на кілометр. Такого завдання, як бачимо, перед ними не було.
Та зміна влади в Києві із 1240 по 1320 рік все ж таки відбулася. Якщо наш великий історик і державний діяч Михайло Грушевський допускав приналежність Києва до п’ятдесятих років XIII століття до складу Великого Галицько–Волинського князівства, то сьогодні, спираючись на Літопис Руський та нові церковні матеріали, ми цілком закономірно можемо вважати, що князь до Києва був призначений за часів Лева Даниловича, після розгрому ханом Тохтою Ногая та його улусу. Ось чому саме руський воїн відрубав Ногаю голову та привіз ханові Тохті.
І після призначення київський князь продовжував підпорядковуватися Великому Галицько–Волинському князю. І з’явився він на київському престолі, скоріше за все, у 1300–1301 році. Чому й обірваний Літопис Руський на 1292 році.
«…М. Грушевський “в теорії” не виключав імовірної залежності Києва від Галицько–Волинської держави в першій половині XIV ст…» [44, с. 28].
Слід мати на увазі, що навіть така незакінчена думка великого українського історика, по суті тільки натяк, дуже дорого коштувала йому. Російська імперія свято оберігала свої фальшиві догмати. Сучасні українські історики відкрито уже не можуть заперечувати факти входження та тісного зв’язку Києва з Галицько–Волинською державою впродовж 1240–1362 років, тому викладають свої думки дуже обережно, не заперечуючи і не стверджуючи. Послухаємо:
«Утім було передчасним повністю ігнорувати наявність галицько–волинського фактора»; принаймні досить привабливою виглядає можливість ототожнити путивльського за походженням князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант Путивльцем) з оточення Льва Даниловича…
Не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному столітті перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях» [44, с. 28, 29].
Змушений зазначити, що українські історики, зокрема доктор історичних наук О. В. Русіна, цілком достовірно подають картину минувшини Київської землі напередодні 1320 років. Єдиним недоліком наших сучасних істориків є те, що наводячи масу нового достовірного матеріалу, вони намагаються його долучити до старих проросійських висновків. Таким чином, новий матеріал гине серед хаосу московських «доважків брехні» та вигадок. Не робляться рішучі кроки (висновки), які б відмежовували українську історичну науку від російської з її «доважками брехні».
Перед українськими істориками надзвичайно відповідальна пора — врешті–решт оголосити висновки, тобто започаткувати новий базис української історичної науки. І такий крок на часі зробити. Щоби завершити вибудову нового, справжнього каркаса Київської землі напередодні приходу до неї Гедиміна, наведемо ще один витяг із академічної праці сучасних українських істориків.
«Дані Новгород–Сіверського синодика, що їх названо “яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя”. У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн–Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв’язок зі своєю “отчиною” (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) — і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву» [44, с. 26].
Читачам пропонується залишити із наведених цитат для подальшого аналізу тільки ті факти, які сучасні українські історики визнали, засвідчили і не заперечили. Наводимо їх:
I. Новгород–Сіверський синодик у другій половині XIII століття згадує князя Івана Путивльського (із Путивля), його сина Івана — Володимира Київського та князя Андрія Овруцького.
II. Той же Андрій Овруцький (Путивлич) входив до оточення сина Данила Галицького — Лева, тобто був князем ще до 1300 року.
Отож, із наведених фактів зробимо такі висновки:
1. У другій половині XIII ст. в Путивлі сидів князь Іван. У нього були сини — Андрій та Іван–Володимир.
2. Андрій посідав Овруцький князівський стілта входив до оточення Великого князя Галицько–Волинської держави, отож, скоріше за все, і його удільне князівство було складовою частиною тієї держави. Не забуваймо, що у 1240 році до Великого Галицько–Волинського князівства входили: Київ, Пінськ, Берестя, Кременець, земля навколо Овруча. Тому наділити уділом у ті роки на тій землі міг тільки великий князь, яким у 1240–1264 роках був Данило Галицький, а пізніше, до 1301 року, — його син Лев Данилович.
В історичній науці не зафіксовано жодного випадку, щоби золотоординські хани видавали ярлики на удільні князівства на теренах Галицької, Волинської та Київської земель.
А російські «доважки брехні» ніякого відношення до історичної науки не мають.
3. Київський удільний князь (Іван–Володимир Київський) скоріше за все посів свій уділ у другій половині 1300 рокупісля розгрому ханом Тохтою улусного правителя хана Ногая. Військо Великого Галицько–Волинського князя Лева, разом зі своїми удільними князівствами, приймало участь у війні на боці війська Тохти. Тому є непряме свідчення. Послухаємо арабського історика Рукнеддіна Байбарса: