«Оба войска (хана Тохти и Ногая. — В. Б.) сошлись в местности, называемой Куканлык (між Дністром і Дунаєм. — В. Б.), и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись по разным сторонам. Он же оставался на коне… Настиг его Русский… (воїн. — В. Б.)…тотчас тут же отрубил ему голову принес ее к царю Токте и сказал ему: “вот голова Ногая”» [3, с. 114].
Слід знати, що в давні часи всі військові люди золотоординської армії не іменувалися за національною ознакою. Тому у війську хана Тохти не могло бути «руського воїна». Всі солдати Золотої Орди, будь–якої національності, були «татарськими людьми», а отже — татарськими воїнами. Згадка про «руського воїна» у історика ХІІІ–ХV століть могла з’явитися тільки у випадку, коли у війську хана Тохти брали участь руські (українські) князі зі своїми воєнними з’єднаннями. І не інакше!
Важко сьогодні визначити, не звертаючись до оригіналу праці Рукнеддіна Байбарса, хто більше фальшував текст, чи сам автор тексту, чи російський перекладач. Бо опис взяття в полон хана Ногая та його страти повністю сфальшовано.
У кожного хана Золотої Орди, а Ногай належав до роду Чингісидів через свого діда Бувала (Мовала, Мауці), була особиста гвардія, яка оберігала життя хана під час битви. Тому сам один опинитися серед степу хан Ногай не міг. Від нього ні на крок не відходило не менше тисячі вишколених гвардійців. Аби захопити хана Ногая під час битви, треба було гвардію хана повністю винищити. Тїім більше, що хан Ногай був на ті роки уже старим дідом і особисто в бою шаблюкою не махав.
Щоби «руські воїни» могли знищити у битві 1300 року хана Ногая, їх мусило бути багато. Дуже багато!
Отакі висновки, зіставивши достовірні історичні факти, маємо право зробити.
Тільки після цієї великої послуги ханові Тохті наприкінці 1300 року в Києві міг появитися князь Київський Іван–Володимир.
Слід думати, що кандидатуру Київського князя запропонував великий князь Лев Данилович. Хан Золотої Орди Тохта заперечень не мав. Йшов 1300 рік. Так закінчилося існування одного із улусів Золотої Орди — Улусу Бувала (Мовала).
Ось як це явище підсумував російський професор М. Г. Сафаргалієв: «Токтай, собрав 60–тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай.., к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским (українським. — В. Б.) воином… Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [30, с. 61].
Звертаємо увагу читачів на такий факт: приєднавши улус Бувала до своїх володінь, хан Тохта одночасно переселив до свого улусу старі Ногайові татарські роди: мангитів, джалаїрів, татарів, кипчаків, аргинів тощо. В першу чергу — із західних земель. Населення колись одного з наймогутніших улусів (1280–1300 роки) значно зменшилося від протистояння з ханом Тохтою. Якщо в роки свого розквіту (1293–1298 роки) Ногай, разом із Кримом, міг виставити до 300 тисяч вершників, то після винищення його роду, втечі майже усіх нойонів з прибічниками за межі улусу та переселення людей, населення Улусу Ногая зменшилося до мінімуму
У Криму та в межиріччі між Доном і Дунаєм залишилося мешкати по 70–100 тисяч населення, переважно старі люди та діти. Хоча, звичайно, хан Тохта не закрив на західному кордоні своєї держави жодної митниці, жодної переправи та жодної порубіжної варти. Кордон Золотої Орди, як і раніше, пролягав річками Південний Буг, Синюха, Гнилий Тікич, а на Лівобережжі випас татарської худоби уже сягав річки Сейм. На ті часи Ногай залучив до володінь улусу також причорноморські землі від Бугу до Дунаю, сягаючи на півночі річки Гнилий Тікич (Синюха).
* * *
Розглянемо, як відбувалося розширення володінь Золотої Орди впродовж 1240–1320 років на теренах сучасної української держави та протидію тій експансії русичів (українців). У першу чергу, це стосуватиметься Київської та Чернігівської земель.
Головним завданням походу війська хана Батия до сучасної Центральної Європи 1240 року було повернення до «держави предків» (держави Чингісхана) тюркських племен, башкирів і половців, які мешкали у ті часи на землях від Карпат до Адріатики. Значно посилена половцями, що відкочували після битви на Кальці (1223 року), Угорська держава на 1240 рік була однією із найсильніших католицьких держав Європи.
Похід війська хана Батия до Угорщини міг відбутися через Причорноморські степи і тодішню Молдавію. Але перед керівниками походу до Європи стояло й друге завдання із заповіту Чингісхана: підкорити своїй владі землі від « східного до західного моря». Керманичі держави, такі як Тулуй, Менгу–хан, Батий, Орда–Ічен, Субедей та інші, розуміли непосильність завдання на ті часи. Тому керівники воєнного походу передбачали й можливість звуження його, про що свідчать наслідки походу: нейтралізувати можливий вплив на події Русі, Польщі й Німеччини та постаратися приєднати до держави Чингісхана тюркські ради угорського короля Бели IV. Саме про такі наслідки походу свідчать факти:
1. Відсутність після воєнного походу хана Батия на Європу в 1240–1242 роках окупаційних гарнізонів у Великому Галицько–Волинському князівстві, Польщі, Німеччині та Угорщині, навіть у столицях держав.
2. Похід на Польщу та Німеччину меншої частини воєнних сил татарського угруповання.
3. Похід на Угорщину основного контингенту військ на чолі з Батиєм та подальша концентрація всього війська в Угорщині.
4. Відступ війська хана Батия з Угорщини в 1242 році через Причорноморські степи.
Зайвий раз переконуємося: Велике Галицько–Волинське князівство та Чернігівська земля не увійшли до складу Золотої Орди після воєнного походу хана Батия на Європу в 1240–1242 роках.
Ми уже зазначали раніше, що кордон Золотої Орди, а одночасно і її південно–західного улусу (улус хана Бувала), проходив у 1242–1259 роках уздовж річки Дніпро. Саме про те свідчить подорож через Київ у 1245–1247 роках Папського посла Плано Карпіні та Бенедикта Польського.
Такий же стан речей продовжував мати місце і після поїздки до хана Батия у 1250 році Данила Галицького. Саме те засвідчив і Літопис Руський — єдине офіційне джерело давньої української історії.
Отож у перші десятиліття після Батиєвого погрому Києва, київські земельні терени різких змін не зазнали. Перша татарська застава, скоріше там була митниця та порубіжна варта, розміщалася у місті Каневі, на Дніпрі. Із заходу, півночі та сходу змін території Київської землі не відбулося, хоча зміна концентрації населення у регіонах землі відбулася.
Переважна частина населення землі із півдня та сходу переселилася до північних та північно–західних районів, а декотрі — далі. У людей, які зустрічалися з ворогом, відбувався психологічний зрив. Не так від зустрічі з озброєним ворогом, як від безконечного шуму та гуркоту десятків тисяч возів; нескінченного галасу та руху людської маси, реву худоби, коней та верблюдів; неперервного крику та плачу; темного від пилюки, кіптяви й диму неба; а головне — невблаганного руху тих, здавалось, диких істот на захід. Людський розум сприймав все те, як кінець світу, і бачив єдиний порятунок від ворожого нашестя — тікати подалі від того Вавилона. Ворог приніс на наші українські землі, в першу чергу на Київську землю, нову тактику і стратегію війни, до якої Русь (Україна) не була готова.
Звичайно, хан Батий та його оточення не одразу вирішили не окуповувати Україну (Русь). Це рішення прийшло пізніше, коли відчули повне несприйняття Руссю татар та оцінили понесені від русичів втрати. Висновки були не на користь війська хана Батия. Поки вони перемагали за рахунок маси та психологічного удару. Вони розуміли, що в Галичині, на Волині та Поліссі така тактика не спрацює. І твір геніального Івана Франка «Захар Беркут» є цьому свідченням.