А коли постало питання: бути чи не бути Великому Галицько–Волинському князівству після 1324 року, хан Золотої Орди Узбек, хоча й підтримав передачу великокнязівського престолу польському князю Болеславу (Юрію II), був категорично проти його ліквідації, чи входження до складу Литви або Польщі.
Згадаймо: арабський історик Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку 1334 року їздив до Константинополя, а взимку повертався назад і від Дніпра (місто Бабасалтук) до Дунаю (місто Махтулі) не зустрів жодної людини. Якби на Правобережжі Русі того року кочувала найменша Орда, її володар зобов’язаний був зустріти царицю Бая лунь, що їхала в Константинополь з військовим царським ескортом.
Після 1300 року, розгрому улусу Мауці (Мовал, Бувал) та знищення його онука хана Ногая, причорноморські землі сучасної України, від Дніпра до Дунаю, Золотою Ордою не використовувалися.
Темник Мамай у 1360–х роках теж не кочував зі своєю ордою у Причорноморських степах, за Дніпром. Мамай у ті роки зі своєю ордою перебував переважно між Волгою та Доном, тримаючись столиці Сараю, де особисто міняв золотоординських ханів.
А саме Мамаю належали землі Приазов’я, від Дону до Дніпра; тож ніхто інший за Дніпром кочувати не міг.
Послухаємо російську історію:
« 6870 (1362). Мамаю князю бысть бой велик со Омуратом ханом о Волзе. Того же лета Амурат хан изгоном прийде на Мамая князя и многих у него татар побил. Быть в то время на Воложском государстве два хана: Авдула хан Мамаевы орды, его же Мамай темник устроил ханом во своей Орде в нагорной стороне, а другой Амурат в луговой стороне с Сарайскими князии» [101, с. 113].
I таких свідчень за 1360–1370 роки про темника Мамая можна наводити багато.
Цікаво зазначити, що й хана Тохтамиша у 1380–1407 роках землі Причорномор’я мало цікавили. Ікм більше, що хан Золотої Орди Тохтамиш та його роди перебували в союзі з Великим Литовсько–Руським князівством проти супротивників хана, очолюваних темником Едігеєм з роду мангитів.
Послухаємо посла королів Англії і Франції до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта Гілльбера де–Ланноа, який влітку 1421 року дістався до Криму землями Причорномор’я:
«Из Монкастро (Білгород–Дністровський. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место — Каффу по обширной пустыне, которую я проехал только в 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр, на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великаго князя Витольда, а также большую деревню, населенною татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети неимелидомов, а располагались просто на земле» [8, с. 41].
Слід зазначити, що татары — «подданные Витольда» мешкали на Правобережжі Дніпра. Тобто Дніпро у 1421 році служив кордоном у Причорномор’ї між великим Литовсько–Руським князівством і Золотою Ордою. Бо за Дніпром у 1421 році уже жили не піддані Вітовта, а союзники та друзі і, звичайно, вороги.
Говорити про ворожих татар у «Корчевы», сучасний Корець Рівненської області, — недоречно. У 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.
Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.
Висновки:
1. Великий князь Ольгерд невесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ — Орша — Могильов — Гомель — Чернігів — Київ.
2. Київ і Чернігів на той час були союзниками з Великим Литовсько–Руським князівством.
3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.
4. Але й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362 року.
II. Бране Поле (Черкес–долина) — місце битви
Пропонуємо розглянути питання можливості Синьоводської битви на місці сучасного поселення Торговиця (Кіровоградська область).
Зауважимо, що прихильники версії, ніби Синьоводська битва 1362 року відбулася на річці Синюха, самі розуміють, що битва князя Ольгерда з татарами «отичей и дедичей Подольской земли… Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия» не могла відбутися під містом Торговицею. І в цьому розумінні вони мають рацію — битва відбулася в іншому місці. Похід князя і сама битва стали передумовою звільнення міст: Торговиці, Звенигорода і Білої Церкви.
Визначимося із Західним кордоном Золотої Орди на 1362 рік.
Ми вже говорили, що на ту пору Волинь, Київщина і Сіверщина (Чернігівщина) належали до Великого Галицько–Волинського князівства, яке із 1340 року, по суті, було в союзі з Литвою. Хоча на більшу частину Правобережної Київщини, Волинь та Галичину Золота Орда не поширила свою владу і в XIII столітті. Про те свідчить «Літопис Руський». І з цим, безумовно, слід рахуватися за будь–якого трактування подій.
І ще один безсумнівний факт: територія Поділля у XIV і XVI століттях мала різні розміри, хоча й не чітко визначені. Але до Поділля XV століття зараховували не тільки сучасні Хмельницьку і Вінницьку області, а й східну частину Тернопілля, а також усю Правобережну Україну від сучасних міст Черкаси і Жашкова до берегів Чорного моря. Можна звернутись до праці Н. Молчановського і в цьому переконатися.
Розглянемо станом на 1362 рік поселення Золотої Орди на Дніпрі. Історики та археологи знають такі золотоординські міста, розташовані на берегах Дніпра:
1. « Кучугурское городище. Находится на левом берегу Днепра, в 30 км к югу от г. Запорожье. Остатки города занимают площадь около 10 га… в “Книге Большому Чертежу..” на этом месте помещает «городок Мамаев Сарай» [103, глава 3].
2. « Городище Тавань. Находится на левом берегу Днепра, в 40 км выше Херсона… Михайло Литвин, ездивший послом в Крымское ханство (1550 г.), в частности писал: “Нет пути более обычного, как древняя давно проложенная и хорошо известная дорога, ведущая из черноморского порта, города Кафы, через ворота Таврики на Таванский перевоз на Днепре, а оттуда степью на Киев…”» [103, глава 3].
Таванський перевіз називався також Вітовтовою переправою, де в часи правління князя Вітовта знаходилася його митниця.
На думку автора, у арабського історика А. М. Ібнбатути це місто в 1334 році позначено ім’ям — Бабасалтук.
3. « Городище Конское. Упоминается только в “Книге Большому Чертежу”, других сведений о нем нет. Согласно этому источнику, оно находилось в 60 верстах от Днепра, на правом берегу р. Конки…» [103, глава 3].
4. «В. Ляскоронский сообщает, что близ устья р. Самары(левый приток Днепра) было исследовано золотоордынское поселение середины XIV в.К сожалению, эти работы не нашли подробного отражения в каких–либо изданиях…» [103, глава 3].
Найпівнічніше татарське місто на Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:
«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть…» [103, глава 3].
Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева та річок Росі й Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.
Річки: Рось — Гнилий Тікич — Синюха — Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, що захищали її Західний кордон.