2
Не дослідивши відносини Скіфської держави з її сусідами, особливо південними та західними, важко робити висновки про стан розвитку скіфських племен у II тисячолітті до нової ери — IV столітті нової ери.
Отож, для повноти розуміння походження українського народу, розглянемо й це питання.
Згідно зі свідченнями Геродота: «Скіфи — є діти Борисфену, тут народилися над (Дніпром) і тут розвинулись як народ, утворивши свою державу Скіфію» [55, с. 5].
«На доказ цього скіфи розповідали Геродотові дві легенди, які збереглись серед їх народу і ясно вказують на те, що Скіфи (борисфени — гіпербореї, тобто наддніпрянці) народились і створили свій народ та його державу над рікою Борисфеном (Дніпром).
Різниця в цих легендах лише в іменах перших їх царів чи родоначальників. Одна каже, що засновником був Таргетай із трьома синами, друга — засновником називає Геракла, також із трьома синами. Слід пам’ятати, що Геродот все записував грецькою (старогеленською), тому ім’я Тар–гетай дуже легко розгадати, що воно не є грецьке (геленське), а місцеве — скіфське. Воно складається із двох скіфських слів: “Цар” і “Гет” та грецького закінчення — “ай”. Отже, родоначальником скіфського народу був Цар Гет — син одного із найбільших та найвойовничіших племен скіфського народу, Гетів, які займали терен понад Чорним морем від Дніпра аж до Дунаю» [55, с. 8–9].
Правив державою Скіфією Цар Гет (Таргетай) за тисячу років до вторгнення на скіфську землю перського царя Дарія (512 рік до н. е.).
Давня Греція з’явилася на побережжі Чорного та Азовського морів тільки у VII столітті до нової ери. Тобто й опис перших скіфів — сусідів зміг появитися, практично, тільки за того часу. Становлення Скіфії — держави у XV–VIII століттях до н. е. теж закрите густим історичним туманом — на мою переконливу думку не тому, що прадавні племена не фіксували події на своїй землі. Скоріше за все те, що було зафіксовано писемно, в легендах, в оповідях людей, було знищено після прийняття нашими предками християнської релігії, як супротивного, ворожого, не здатного бути корисним людям.
Особливо в цьому напрямі ретельно попрацювала московська церква у XVII–XIX століттях та комуно–шовіністи у XX столітті. Вони й сьогодні тримають нашу пам’ять під московським впливом і контролем.
«Начавшееся в VIII в. до н. э. мощное миграционное движение греков (обычно называемое “великой греческой колонизацией”) уже в VII в. затронуло и северное побережье Черного моря. В период с VII по IV вв. до н. э. здесь возник ряд греческих населенных пунктов, крупнейшими среди которых были Ольвия (на берегу Днепровско–Бугского лимана), Херсонес (район современного г. Севастополя), Феодосия (на месте современного города того же названия), Пантикапей (сейчас г. Керчь), Фанагория (на Таманском полуострове, у станицы Сенная), Гермонасса (ныне г. Тамань). Одновременно возник целый ряд и более мелких городских центров» [77, с. 5].
З появою давньогрецьких античних поселень світова спільнота дізналася про войовничу Скіфську державу, яка межувала на континенті з греками. Античні греки, як і скіфські племена, в першу чергу, були зацікавлені в торгівлі, особливо скіфська верхівка. Але навіть за такої взаємопотреби греки зводили перші свої поселення в недоступних із суші місцях, аби не бути знищеними скіфами.
Сьогодні науковці вважають, що саме завдяки цьому тактичному рішенню давнім грекам вдалося зачепитися і, згодом, заволодіти деякими анклавами Чорноморського і Азовського узбереж. Послухаємо академіків:
«Поселение греков на острове Березань было самым ранним в Северном Причерноморье… Удалось установить, что поселение возникло во второй половине VII в. до н. э… Есть основания полагать, что поселение с момента основания именовалось Борисфеном (Дніпром. — В. Б.) или Борисфенидой» [77, с. 33].
Вкорінившись на острові та встановивши добросусідські стосунки зі скіфами, греки почали, треба думати з дозволу скіфів, переходити на материкову сушу. Так з’явилася знаменита Ольвія.
«Политико–административный центр Ольвийского полиса — город Ольвия находился на правом берегу Бутского лимана… Часть нижнего города в наше время находится под водой… Помещая ее на Борисфене (Днепре), при этом Страбон уточнял — на расстоянии 200 стадиев от устья, а Помпоний Мела — при впадении Борисфена в море. Псевдо–Скими, правильно свидетельствуя, что Ольвия лежит при слиянии Борисфена (Дніпро. — В. Б.) и Шпаниса (Південний Буг. — В. Б.), помещал ее так же вверх по течению Борисфена» [77, с. 34].
Що цікаво, «сохранились сведения об осаде Ольвии Запирионом, полководцем Александра Македонского» [77, с. 34].
Але взяти Ольвію Запиріон не зумів. Послухаємо:
«В 331 г. до н. э. Ольвия оказалась объектом завоевательной политики наместника Александра Македонского во Фракии Запириона, предпринявшего поход против Скифии. Хотя Запириону и не удалось взять Ольвию, а затем, по сообщению Юстина, он был уничтожен со всей его армией скифами, осада стоила ольвиополитам многих усилий и привела к некоторому упадку города» [77, с. 11].
Цим свідченням ми ще раз підкреслили існуючий союз між скіфами та давніми греками (за винятком деяких періодів).
Узагальнено можна стверджувати, що існувало три скупчення грецьких поселень у Причорномор’ї в скіфський період. До них належать:
1. Ольвійське скупчення. До нього належали: Ольвія, Тіра та Ніконій (на Дністровському лимані) та Острів Левка (Зміїний) — на сьогодні відомі та досліджені. Не будемо описувати кожне поселення.
2. Херсонеське скупчення поселень, або Херсонеська держава. До досліджених херсонеських поселень належать: Херсонес (у сучасному місті Севастополь) та Харакс. «Городище, отождествляемое с Хараксом, расположено на холме Ай–Тодорского мыса и занимает площадь около 6 га» [77, с. 57].
3. Боспорське скупчення поселень, або Боспорське царство.
«Боспорское государство — крупнейшее греческое государственное образование на территории Северного Причерноморья, располагалось по обоим берегам Боспора Киммерийского (ныне Керченского пролива)… Столица Боспорского государства расположена на месте современной Керчи, на нижней приморской террасе, на горе Митридат и на её склонах» [77, с. 58–59].
До Боспорського царства входило багато поселень, як Криму так і Тамані. Головні з них: Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Порфмій, Кітей, Кіммерик, Фаногія, Гермонасса (на місці сучасної Тамані), Кепи тощо.
Не будемо детально описувати походження та розвиток кожної з цих античних грецьких держав (поселень). Це не є темою нашого дослідження. Ще раз нагадую шановним читачам, що ми досліджуємо спадковість проживання та розвитку українського етносу на його корінних землях впродовж тисячоліть, від Трипілля і Скіфії до Великого Київського князівства. Заповнюємо ту прогалину, яку свідомо створила російська імперська історіографія.
Саме за тією так званою історичною наукою український народ є зайдою на своїй, Богом даній, землі з V–VI століть нашої ери. А перед нами, немовби ту землю протоптали в II столітті (із заходу на схід) — готи (німецькі племена), а пізніше — зі сходу на захід гуни (IV–V століття нашої ери).
Тому автор пропонує розібратися з цими готами та гунами, щоби зрозуміти, як зі скіфів праукраїнці стали зайдами–слов’янами з Ельби. Отож, дещо про так званих гунів.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію (третє видання) — ВРЕ (3–тє) скорочено.
«Гунны… кочевой народ, сложившийся во 2–4 вв. в Приуралье из тюркоязычных хунну, прикочевавших во 2 в. из Центр(альной) Азии и местных угров и сарматов. К 70–м гг. 4 в. относится начало массового передвижения Г(уннов) на З(апад), давшее толчок т(ак) н(азываемому) великому переселению народов. Покорив аланов Сев(ерного) Кавказа, Г(унны) во главе с вождем Баламбером перешли Дон, разгромили (375) готов в Сев(ерном) Причерноморье, подчинили б(олыпую) ч(асть) остготов и заставили вестготов отступить во Фракию. В 394–395 Г(унны), пройдя через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию, затем обосновались в Паннонии, делали набеги на Вост(очную) Рим(скую) империю… В 451 Г(унны) (с их союзниками) вторглись под предводительством Аттилы в Галлию, но на Каталаунских полях были разбиты римлянами, вестготами и франками. После смерти Аттилы (453) среди Г(уннов) возникли распри, чем воспользовались гепиды, возглавившие восстание герм(анских) племен против гуннского ига. В битве при р. Недао (455, в Паннонии) Г(унны) были разбиты и ушли в Причерноморье, их союз распался. Попытки Г(уннов) прорваться на Балканский п–ов в 469 потерпели неудачу. Постепенно Г(унны) исчезают как народ, хотя их имя еще долго встречается в качестве общего наименования кочевников Причерноморья» [25, т. 7, с. 450].