Цікавим виявився ще один незаперечний історичний факт: Дмитрій Тверський народився в 1300 році, коли московську митрополичу кафедру посідав Митрополит Максим (1283–1305). Саме через малолітство і молоді роки Дмитрія Тверського Константинополь присилав своїх митрополитів у 1309 році — Петра (1309–1326) та у 1328 році — Феогноста (1328–1353). Ось чому ще за життя митрополита Феогноста хан Золотої Орди Джанібек послав до Константинополя Дмитрія Тверського (він же — Алексій) попередити, що в державі є своя людина на митрополичу кафедру. І та людина належала до роду Чингісидів.
Слід мати на увазі: однією з дружин хана Джанібека, після смерті батька Узбека, була донька Константинопольського імператора — Баялунь. Тому відмови з Константинополя бути не могло.
Які ж висновки можна зробити з наведеного матеріалу?
У стародавніх літописах і хроніках, де йдеться про «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджибея, Кутлубугу и Дмитрия», слід мати на увазі, що в них говориться про достовірні ханські особи 1362 року, які були улусними ханами Золотої Орди.
Хаджібей— був ханом Астраханського улусу (улус Берке).
Кутлубуга— був ханом Мохшинського улусу (Беркечара).
Дмитрій— був ханом Московського улусу Золотої Орди.
Згідно із задумом хана Менгу–Тимура (1266–1282), який заснував Московський уділ у 1272 році, улус мав перебирати західні порубіжні землі, які підпорядковувалися безпосередньо золотоординському хану і які князь Ольгерд приєднав протягом п’ятдесятих років XIV століття до володінь Великого Литовсько–Руського князівства.
Тому митрополит Алексій (він же — Дмитро Тверський) і Дмитро Московський (так званий Донський) не могли не направити татарську московську тьму проти Ольгерда.
Синьоводська битва 1362 року зіграла вирішальну роль у зміні психологічного стану підкорених Золотою Ордою народів, бо показала, що Орду можна перемагати та відбирати захоплені нею території.
Після переходу Поділля, а до нього належали землі від Збруча до Дніпра та від Черкас і Звенигорода до Чорного моря, змінилося геостратегічне становище Східної Європи. На арену європейської політики на одне із перших місць вийшло Велике Литовсько–Руське князівство.
IV. Бране Поле і Медвін
7 жовтня 2012 року була незвично тепла, сонячна, якась по–домашньому затишна і привітна неділя. То був останній, по суті, літній день року. Господь благословляв нас на поїздку в село Бране Поле. Хоча поїздка планувалася заздалегідь.
О десятій годині від станції метро «Виставковий центр» нас четверо: Олег Павлович Дикань, колишній тертий журналюга, а нині — непосидющий пенсіонер, нащадок давнього козачого роду; Анатолій Володимирович Кіндеревич, з яким зустрівся вперше, хоча заочно знав його уже кілька років за оповідями Диканя, — вдала суміш давнього литовського князівського роду та незрівнянно красивої українки, які передали своїм нащадкам на довгі століття отой князівський аристократизм та споконвічну українську красу, а поки невизнаний шістдесятилітній фізик; його друг — шофер — Олександр Миколайович Компанченко, серйозна, мовчазна, а головне — фахова людина; автор — Білінський Володимир Броніславович— палкий українець з діда–прадіда, вирушили шукати істину про далеку Синьоводську битву 1362 року до українського села Бране Поле у Богуславському районі на півдні Київщини.
Про цю поїздку можна було би написати чудову повість, але обмежимося тим, що є. Тема у нас дещо інша. Хоча відволікатися від теми до сучасного села та його мешканців таки доведеться.
Привітна жіночка із сільської ради села Бране Поле аж просвітліла, коли довідалася, що ми не збираємося агітувати мешканців села за якогось кандидата до Верховної Ради України, а цікавимося виключно історією села Бране Поле, та ще й далекою старовиною. На всяк випадок вона попередила нас, сумніваючись у нашій щирості:
— Люди давно визначилися за кого голосувати, тож агітувати їх — марна справа. А з вашим питанням краще зустрітися з Віктором Івановичем Куцеволом. Їдьте по оцій вулиці, далі звертайте ліворуч і проти старого кладовища, справа, його хата. — Потім додала. — Я йому зараз зателефоную, він вас зустріне біля воріт.
Так ми потрапили до сільського пенсіонера Куцевола Віктора Івановича, одного із хранителів давньої пам’яті села Бране Поле. Вікор Іванович — інтелігентна, сучасна, впевнена в собі українська людина. Не хизуючись і не принижуючись перед столичними прибульцями, запросив нас на подвір’я, запропонував сісти на лавку біля столу та зачекати доки винесе з хати папери. Подвір’я Віктора Івановича та його дружини, що поралася неподалік, свідчило про нестачу працюючих рук на обійсті. Певно, сьогодні це головна проблема села. У старовину українські сільські сім’ї були багатодітними.
Матеріалами, що вручені нам Куцеволом, були друковані вирізки із столичних Київських газет. Ми щиро подякували Віктору Івановичу за надані матеріали, послухали кілька його розповідей та деякі міркування з приводу давніх подій, відвідали разом могилу генерала Вільгельма фон Штемерманна — німецького командувача військами під час Корсунь–Шевченківської битви 1944 року. За тією могилою, яка зараз чомусь опинилася біля городу В. І. Куцевола, окрім Віктора Івановича ніхто не доглядає. Добре уже те, що Куцевол на ній поставив хреста.
Ось що з цього приводу написано в «Історії села Бране Поле Богуславського району».
«Є в Браному Полі могила, про яку раніше не було прийнято згадувати. Тільки пам’ять людська берегла її історію. Це могила німецького генерала Вільгельма фон Штемерманна. Він загинув на полі бою під час проведення радянськими військами визвольної операції, яку назвали Корсунь–Шевченківською. До сьогодні в Браному Полі є люди, які були очевидцями поховання німецького генерала червоноармійцями за особистим наказом маршала Червоної Армії Конєва».
Сподіваюсь, після цього свідчення зрозуміло, чому московська окупаційна влада та її київські сателіти довгих триста років забороняли українцям знати правду про Синьоводську битву, де наші предки разом із білорусами та литовцями звільнили українські землі «Великого Поділля» від золотоординської окупації.
Москва в поширенні правди про Синьоводську битву була незацікавлена, бо саме її військо протистояло князеві Ольгерду та русичам (українцям) у тій битві.
Перш ніж звернутися до матеріалів села Бране Поле, автор пропонує визначити, яке завдання ставили перед собою Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд та хани Золотої Орди, розпочинаючи Синьоводську битву? Що супротивники прагнули вирішити цією битвою?
Князь Ольгерд мав на меті розгромити золотоординське військо та отримати можливість вийти на вільний простір межиріччя Дніпра і Бугу. Далі — винищити усі татарські застави та захопити переправи через річку Синюху — Буг. Таке ж вчинити по Дніпру. Таким чином — відібрати у Золотої Орди територію від Дністра до Дніпра.
Золотоординське військо мало завдання — не дати князю Ольгерду вийти на вільний простір межиріччя і повернути втрачені Білу Церкву, Канів, Таганчу тощо, тобто відновити старий, на ті часи існуючий, кордон.
Отже, перед Синьоводською битвою завданням кожної із сторін було — досягти можливості після розгрому противника вийти на його територію.
А перекрити шлях супротивнику, на північ — для золотоординців та на південь — для русько–литовського війська, кращого місця, ніж давня дорога Бране Поле — Медвін у межиріччі Росі та Гнилого Тікича (Синюхи) у ті часи знайти було неможливо.
Переді мною розкрита сучасна карта із «Атласа юного туриста–краеведа Киевской области» 1990 року видання на сторінці 39. Місце Синьоводської битви на території сучасного села Київщини — Бране Поле найкраще відповідає завданням як однієї, так і другої сторони. Обидва фланги битви закриті: з північного сходу прикривав ліс, який зберігся до сьогодні. Тобто унеможливлювався обхід війська з флангу для кожного з супротивників. А з другого боку — фланг обох військових потуг прикривала річка Боярка — повноводна і доволі широка притока Гнилого Тікича, за якою розташувалися «Круті горби».