Як бачимо, сумніву щодо битви з татарами в давнину на Браному полі бути не може.
Настала черга звернутись до «Історії села Бране Поле Богуславського району». Наведу тільки один абзац, яким подана уся давня минувшина села: «Село Бране Поле відоме в історії перемогою князя Новогрудського Скирмунда Михайловича над Балаклаєм, ханом Золотої Орди в 1221 р.» [38, с. 1].
Отож, битва відбулася між татарами Золотої Орди та військом, очолюваним литовським князем. Про те свідчать абсолютно всі нами наведені джерела. Приймемо цей історичний факт за істину.
Звичайно, битва на Браному Полі з Золотою Ордою (татарами) не могла відбутися у 1221 році, тому що ні Золотої Орди, ні татар до 1240 року на Київській землі історія не зафіксувала. Тим більше, що литовське військо вперше, за офіційними даними, з’явилося під Києвом тільки у 1320 році. У будь–якому разі, Літопис Руський, литовські та польські хроніки жодним словом не обмовилися про походи литовського війська на південь Київської землі. Такого історична наука не знає.
Великий Литовський князь Гедимін, за абсолютно усіма існуючими джерелами, далі Києвау 1320 році не ходив. Походи князя Ольгерда (за М. Стрийковським та А. Лизловим) у 1329–1333 роках «До Ачакова и Перекопа» істориками світу визнані помилкою і віднесені до 1362 (1363) року.
Тому битва литовського князя (будь–якого) на Браному Полі Київщини могла відбутися тільки 1362 (1363) року, або пізніше. Оскільки значні битви литовських князів на теренах середньовічної України (Русі) після 1362 року зафіксовані літописами і хроніками Литви, Польщі, Золотої Орди, Німецьких Орденів тощо і всі відомі, то є підстави вважати битву на Браному Полі Синьоводською битвою 1362 року, Великого Литовсько–Руського князя Ольгерда з військом «дедичей и отичей князей Подольской земли, ханов Кутлубути, Хаджибея и Дмитрия».
Тепер визначимося з «Новогрудским князем Скирмундом Михайловичем». Майже всі давні історичні джерела, які описують хід Синьоводської битви, вказують на присутність у війську Ольгерда синів Новогрудського князя Коріята.
Про те вперше писав у 1577 році польський історик Матей Стрийковський. Хоча попередньо зазначимо, що польським хроністам та російським історикам у питанні Синьоводської битви не можна в повній мірі довіряти через їхнє шовіністичне ставлення до українського питання. Але у цьому повідомленні, вважатимемо, наведений факт достовірний.
Про битву на Синій Воді розповідає також «Хроніка Литовська й Жмойтська».
Ось що вона повідомляє:
«Року 1332. Олгерд, постановивши примире на две лете з крижаками (крестоносцами) прусскими и листанскими [лифляндскими, или вероятнее ливскими, Ливонским орденом], выправился против татар в Поля Дикие; тягнули теж з ним и чотыри его сыновци Кориятовичи: Александр, Константин, Юрий, Феодор–Корията, князя новгородского (Новогрудського. — В. Б.) сынове. А гды пришли до Синей Воды,минувши Канев и Черкасы, указалася им в полю великая орда с трома цариками на три обозы разделенный, то есть Котлубая, Катибея, Бекера и Дмитра солтана» [39].
Тож у поході брали участь князі Коріятовичі. Але літописи і хроніки мовчать про участь у битві новогрудського князя Коріята. Взагалі, щодо цього князя в історії чомусь багато таємниць:
Перше, невідомо, якого року народження.
Друге, невідомо, якого року помер.
Коли заходить розмова про смерть Коріята, то вказують — «между 1358 и 1363 годами»; за тими ж таки джерелами Синьоводська битва теж відбулася у 1363 році.
Трете, невідомо, скільки у нього було дітей (синів і дочок), та інше.
Автор уже писав, що до давніх російських та польських джерел треба ставитися доволі обережно — вони упереджені. Досить хоча б послатись на те, що праця Матея Стрийковського, написана у 1577 році, була вперше у Польщі опублікована 1978 року, після домовленості та узгодження з Москвою. Що цілком зрозуміло.
У той час Росія досі не передала і невідомо, чи взагалі поверне Литовській державі її архіви (Литовська метрика, 600 томів), поцуплених з Вільно після третього поділу Польщі.
Кожен розуміє, що Литовські архіви про таку подію, як Синьоводська битва не могли мовчати. Тому сьогодні доводиться історичну правду шукати. Так от, за свідченням професора М. Молчановського: «(Літопис Великого Князівства Литовського) “Летописец ни слова не говорит об участии Корьятовичей в походе на р. Синия Воды, и можно думать, что рассказ Стрыйковского о подвигах Корьятовичей в битве (Синьоводській. — В. Б.) с Татарами основан на личных соображениях компилятора”» [21, с. 192].
А про Федора Коріятовича той же Микола Молчановський повідомляє, спираючись на достовірні угорські джерела: «Принужденный… оставить родину, Федор Корьятович еще до 1360 г. удалился к Венгерскому королю Людовику» [21, с. 222].
Отож, Федір Коріятович брати участі в поході князя Ольгерда 1362 року не міг. Він повернувся до Новогрудка тільки після смерті батька. Тому є підстави вважати, що особисто Коріят брав участь з деякими своїми синами у військовому поході 1362 року і саме його у спогадах мешканці Браного Поля згадують під іменем «князя Новогрудского Скирмунда Михайловича». У хрещенні Новогрудський князь мав ім’я — Михайло. Звичайно, польські історики були вельми зацікавлені, посягаючи на Поділля, в приховуванні цього факту. Про що не раз говорив професор М. Молчановський у праці «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года» 1885 року видання.
Ось чому збігається рік смерті Новогрудського князя Михайла (Коріята) з датою Синьоводської битви. Не випадково! Загинувши під час битви, князь Коріят реабілітував себе в очах Ольгерда, а його сини — Юрій, Олександр і Костянтин отримали у володіння Поділля — нові, завойовані землі, опальний же вигнанець — Федір посів спадок батька — Новогрудський князівський престол…
Високі дерева на старому кладовищі села Бране Поле досі оберігають таємницю Новогрудського князя та Синьоводської битви 1362 року, як Черкес–долина приховує таємницю походження свого імені від імені командувача Золотоординського війська—Хаджі–Черкеса, що залишився живий і повернувся до своєї далекої Астрахані.
V. Секрети Московської імперії
Минули сльотава осінь та сувора сніжна зима 2012–2013 року. Звичайно, автор не сидів увесь цей час склавши руки. За ці місяці вдалося дослідити багато тем із праці «Україна–Русь», але під ступитися до написання цього розділу не вдавалося. Хоча було цілком зрозуміло, який матеріал треба знайти і дослідити. Перша невдача спіткала в Інтернеті, де почав шукати матеріал про Саур–могилу під Медвином.
Що цікаво, в Інтернеті подається матеріал про кілька Саур–могил, навіть про Саур–могилу на території Ростовської області РФ, а от про Саур–могилу біля давнього Медвина — ані слова, хоча в переліку згадка про ту могилу є. І тут закралася тривожна думка, бо згадалися слова Віктора Івановича Куцевола, що оту Медвинську Саур–могилу дуже вже старалися зрівняти з землею. Навіщо?
Про цю Саур–могилу в Інтернеті вдалося знайти тільки таку інформацію: «Саур–могила, поблизу дороги на Красногородку, за 2 км. на захід від Медвина». Хоча, в тому ж таки Інтернеті вдалося знайти повідомлення, що про археологічні дослідження Медвина писав Б. М. Левченко «Археологічне минуле Медвина». Мене ж спіткала чергова невдача. У каталозі бібліотеки імені В. І. Вернадського тієї праці нема. Немає її і в Парламентській бібліотеці.
Зате із книги Лаврентія Похилевича довідався, що до 1864 року російські археологи уже розкопували Медвин, Саур–могилу і багато що на окупованій Україні. Ось як, сховавшись від цензури, про розкопку Саур–могили повідомив Л. І. Похилевич:
«Из окрестных урочищ памятны:
а) раскопанная могила Саур…,
а на север от нее Черкес–долина…» [36, с. 447].
Хотілося б одразу дати пояснення до цієї цитати. Назвавши могилу словом Саур», а не «Савур», Лаврентій Похилевич дав визначення приналежності могили. Могила мала татарське походження. Тому що слово «Саур» походить від татарського слова « сауир» — « круп коня». Тобто в могилі були поховані татари, скоріше, разом із ханом із знаменитої трійки — Кутлубугою. Тому що із 1363 року ім’я цього хана зникає зі сторінок історії Золотої Орди.