Під прикриттям воєнного стану в країні та під охороною жандармів, за багато сотень кілометрів від місця бойових дій, О. С. Уваров розкопав Медвинську Саур–могилу, а імперія приховала все те від світу.
Звичайно, прості люди Медвина, Браного Поля і навколишніх сіл не звернули особливої уваги на розкопки 1853–1854 років. А от високоосвічена людина свого часу — священик Лаврентій Похилевич звернув увагу на ту працю і в своїй книзі дуже обережно зробив натяк на розкопки. Отак державна таємниця Російської імперії про розкопки Медвинської Саур–могили у 1853–1854 роках стала відома нам.
Прошу звернути увагу: за свідченням Л. І. Похилевича, уже в 1859 році із церков Медвина вилучили геть усі церковні документи та спалили. І хоча священик Похилевич пише, що то був наказ місцевої губернської влади, проте, зрозуміло, що місцева влада не мала аж ніякого права посягати на церковні документи без прямої вказівки царської влади.
Але найцікавіше трапилось, коли автор даної праці у Парламентській бібліотеці попрохав жіночку–бібліографа подивитися, де можна знайти працю Б. М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Виявилося, що ця стаття друкувалася тільки раз у харківському журналі «Краєзнавство» № 1–5 у 1930 році. В Інтернеті журнал «Краєзнавство» наведено із 1929 року, притому 1930 рік вилучено. Немає!
Я не хочу стверджувати, що саме у тій статті приховано ключ до розгадки таємниць Синьоводської битви, бо й за більшовицької імперії медвинці неодноразово заливали більшовикам сала за шкіру — за що ті їх люто ненавиділи. Та цей постійний «біг на випередження», оці постійні збіги мене неабияк стурбували. Я зрозумів діяння імперії, яка винищувала геть усе, що було пов’язане з Медвином, Браним Полем та Синьоводською битвою.
Вивчаючи праці Л. Похилевича, В. Антоновича та Івана Фундуклея, автор вирішив все ж таки дізнатися, чи знав у 1848 році «Киевский гражданский губернатор Иван Фундуклей», видаючи свою книгу, про існування Медвинської Саур–могили і чому саме її не включив до своєї досить–таки фундаментальної праці? Звичайно, прямої відповіді на ці питання Київський губернатор не дав. Але відповіді на питання книга Івана Фундуклея дає чіткі та однозначні.
У праці Київський губернатор Фундуклей зазначив:
«Козак, взятый в плен, просится взойти на Савор–могилу, чтобы взглянуть еще раз на свою Украину» [115, с. 100].
І далі пояснює щодо наведених у книзі тисяч могил: «Не должно также смешивать могил–памятников, о которых мы здесь говорили, с обыкновенными могилами на полях сражений, между коими могут встречаться могилы и возвышеннее, чем оне вообще бывают, — например над каким–нибудь особенно знаменитым лицом, или с общими гробовицами, где похоронены многия жертвы войны» [115, с. 100].
Отож, київський губернатор Іван Фундуклей знав про існування Саур–могили біля Медвина, але зараховував її, як і всі навколо неї кургани, до бойових курганів «на полях сражений». Чому й не згадував у своїй праці.
До речі, Микола Василенко, що пережив трагедію більшовицького погрому Медвина у 1920 році та написав про ті події спогади «Мова про пережите», був такої ж думки про походження Саур–могили та навколишніх курганів. Послухаємо:
«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в прямому напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур–могилою» [117, с. 39].
Тобто у XIX столітті як історики, так і Київський губернатор Іван Фундуклей знали про приналежність Медвинської Саур–могили до «обыкновенных могил на полях сражений». А поскільки історія та походження тієї могили не цікавили Київського губернатора Фундуклея, священика Похилевича та історика–професора Антоновича, то слід вважати, що вони знали про належність могили до ворожих — татарських. Чому й мовчали.
Зазначимо: головуючий на Першому Археологічному з’їзді знаменитий Олексій Сергійович Уваров серед багатьох питань з’їзду оголосив і таке:
«Составление археологических карт, чертежей и т. п…, на которой были бы обозначены лишь места битв, с указанием когда и с кем они происходили, а так же раскопок, если такия были произведены» [130, с. XV].
Та рішення з цього питання на з’їзді не було прийнято, а запропоновано Московському і Петербурзькому археологічним товариствам оприлюднити своє рішення. Що вони й вчинили. Оскільки ж з’їзд одночасно вирішив питання: «Какие реестры или другого рода описания должны быть… составлены? Что из этих описаний подлежит изданию в свет и что должно быть предметом секретных отделов архивов?» [130, с. LV], то зрозуміло, що матеріали про Медвинську Саур–могилу потрапили до «секретных отделов архивов».
Отож, матеріали розкопок 1853–1854 років графом О. С. Уваровим Медвинскої Саур–могили та навколишніх курганів досі зберігаються в московських таємних архівах. Незгодним з моїми дослідженнями пропоную поставити собі прості питання і дати на них відповіді:
1. Яку для держави небезпеку може нести археологічне минуле?
2. Чому Російська імперія боялася археологічних розкопок на своїх теренах?
3. Була чи ні небезпечною для російської історичної науки правда про Синьоводську битву?
Частина п’ята
Початок XV століття
Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа
І. Україна–Русь в кінці XIV — на початку XV століття
Применшувати вплив Великого Литовсько–Руського князівства на розвиток українського етносу—давня традиція історії. Цю хибну традицію нам нав’язали імперії, спочатку — Річ Посполита (Польща), а пізніше — Московія (Російська імперія). Традиція применшувати роль та значення ВКЛР (Великого князівства Литовсько–Руського) залишилася до сьогодні. Науковці не бажають переосмислення брехливих постулатів. З ними їм легше рухатися старою, наїждженою дорогою. Головне — не треба переосмислювати минуле і шукати щось своє. За них уже подумали в Москві.
На що ми не звертаємо увагу, вивчаючи період 1320–1569 років?
Починаючи з XIII століття, Ватикан кинув проти нехрещених язичників (народів) Європи свої ударні сили — Орден хрестоносців (Тевтонський орден) та Орден мечоносців (Лівонський орден).
«Майже всі племена та народи, що проживали поблизу Балтійського моря між західною та візантійською цивілізаціями, — поморські слов’яни, пруси, ятвяги, ліви, курші, земгали, латвійці, ести (естонці) й фіни — були завойовані і мали підкоритись нападникам» [83, с. 12].
І ще один незаперечний факт:
«…Захід не визнавав за племенами і народами язичників права на самостійне політичне існування та хрещення» [83, с. 12].
Звичайно, якби не спротив, який вчинили литовці ще у XIII столітті (та пізніше) Тевтонському ордену, то уже до кінця XIII століття ці ордени об’єдналися б на захоплених балтійських землях та розпочали виконання другого завдання — вихрещення «схизматів» (що означає — православних русів, тобто в сучасному розумінні: українців та білорусів) у католицьку віру. Ніколи не забуваймо, що й це завдання стояло перед Орденами. Тому об’єднання сил Литви, Білорусії та України на початку XIV століття стало позитивним кроком для усіх трьох народів.
На ті часи (середина XIII століття) Литва уже втратила майже всі свої етнічні землі (жемайтію) і відійшла на землі русів (сучасна Білорусія), залучивши русів Великого Галицько–Волинського князівства до протистояння ордену.
Ордени не просто захоплювали чужі землі (нехрещених народів), вони на тих землях вогнем і мечем винищували людей, спалювали поселення та зводили свої муровані замки. Тільки «протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували… (в одній. — В. Б.) Пруссії 20 мурованих замків» [83, с. 37].
Ці факти засвідчені документально.