Таким чином, підсумуємо висновки, отримані із наведених свідчень Гілльбера де–Ланноа — посла англійського і французького королів до Великого Литовсько–Руського князівства у 1421 році.
Перше. На початку XV століття руська земля не ділилася на складові частини: Біла Русь, Червона Русь, Мала Русь і т. д. Землі на північ від Львова йменувалися Нижня Русь, землі від Львова до Кам’янця (на р. Смотрич) — Верхня Русь. Все інше — вигадки московитів на підтримку російського націонал–шовінізму.
Друге. Влітку 1421 року в Кам’янці, на Берестейщині, у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував останній хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який того ж таки року посів престол Великого хана Золотої Орди.
Не викликає сумніву, що він зайняв престол за підтримки Великого князя Вітовта.
Трете. Починаючи від середини XIV століття до 1471 року Новгород і Псков залежали від Великого Литовсько–Руського князівства. А з 1238 року до середини XIV століття — від Мещерського (Тверського) улусу Золотої Орди. Москва і Московський улус Орди до 1471 року не володіли Новгородом і Псковом і не контролювали їх.
Четверте. У кінці XIII — на початку XIV століття не перервалася династія Данила Галицького. З середини XIV століття вона почала йменуватися — Острозькою. У 1421 році Федір Острозький був другою людиною за посадою у Великому Литовсько–Руському князівстві, а його син Василь Красний посідав пост правителя Подільської землі. Щоби приховати володіння родом Острозьких—Галицьких у 1421 році Подільською землею, польська та російська історіографії фальшували ім’я князя Василя Красного за допомогою того, що де–Ланноа називав його Гедігольдом, на основі чого створювали образ невідомо звідки прийшлої сторонньої людини.
Не будемо зараз робити остаточних висновків із праці Гілльбера де–Ланноа. Залишимо таку можливість майбутнім дослідникам. Автор закликає майбутніх науковців обов’язково звертатися до першого видання праці, виданої в 1840 році в Монсі. Тому що у тому виданні наведена карта, яка не перевидавалася в Російській імперії, зрозуміло з яких причин. Та карта сьогодні є вагомим доказом великої московської брехні щодо викладу російської історії за XIV–XV століття.
Звернімо увагу: у двох книгах російського академіка В. Г. Тизенгаузена, виданих в Російській імперії (царській і радянській) у 1884 та 1941 роках як копії, зняті ним із перських та арабських історичних праць XIII–XVI століть, не наведено жодної карти, жодної географічної праці. А щоби шановні читачі не думали, що це мої домисли, послухаємо російських професорів із II тому «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды», виданого «Издательством Академии наук СССР» у 1941 році:
«В первый том “Сборника” не включены два важных географических сочинения — Ибн Саида (XIII в., не издано) и Абу–л–Фиды (XIV в., существует издание и французский перевод Рено)» [4, с. 11].
Між іншим, радянські, більшовицькі професори та академіки були не кращі за царських: у II томі «Сборника» теж немає жодної географічної карти, жодної фундаментальної географічної праці з описом території.
Та повернімося до Гілльбера де–Ланноа. Ось що писав російський історик Ф. Брун у 1852 році про видану книгу де–Ланноа: «В 1840–м году Общество библиофилов в Монсе обнародовало означенное сочинение в 100 экземплярах пущенных в продажу. Эта книга была издана г. Серрюромпо рукописи, хранящейся в его библиотеке. Кроме некоторых примечаний на полях книги, к ней присоединены в конце словарь и карта» [7, с. 153].
В перекладі Ф. К. Бруна книга має назву: «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланнуа, кавелера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Болона, Вачени; в 1399–1450 годах». Моне, тип. Эм. Гоща» [7, с. 153].
V. Подальші свідчення Гілльбера де–Ланноа
Внесемо подальшу розповідь Гілльбера де–Ланноа до окремого розділу, щоб не нагромаджувати один матеріал на другий. У 1421 році Валахія, за свідченням де–Ланноа, існувала як самостійна держава. Тобто позбулася впливу та залежності від Золотої Орди. Треба думати, що те трапилося після розгрому хана Ногая у 1300 році та відселення татарських родів Ногая до улусу Тохти, у межиріччя Волги і Дону.
Ще раз нагадуємо шановним читачам, що у 1334 році цариця Баялунь, рухаючись по південних землях України (Русі) від міста Бабасалтук на Дніпрі до міста Махтулі на Дунаї, де починалися Візантійські володіння, не зустріла жодного золотоординського кочівника. А стаціонарних поселень південніше річки Кодими, за річкою Дніпром, Золота Орда із 1334 по 1421 рік не мала. Ми цей факт ще зафіксуємо словами Гілльбера де–Ланноа.
Отож, слухаємо:
« 86… (продовження). Оттуда (із Кам’янця на р. Смотрич. — В. Б.) я отправился по малой Валахии (Малая Валахия — это западная часть Валахии, около реки Прута) по громадным пустыням и нашел воеводу Александра, государя Валахии и Молдавии, в одной из его деревень, по имени Козял. Он мне сообщил еще полнее и достовернее истину о смерти императора Турции и о большой войне, которая была по всей стране, как в стороне около Греции, так и по ту сторону рукава св. Георгия, около Турции, и что есть три синьйора, из которых каждый хочет сделаться императором силою, и что нельзя переправиться через Дунай, потому что никто из его людей не был настолько отважен, чтобы решился меня проводить или переправить через Дунай. Таким образом мне нужно было переменить мое намерение ехать через Турцию и в ожидании случая объехать Большое море (Чорне море. — В. Б.). Я отправился сухопутью, [чтобы прибыть] в Каффу… Я поехал через болыпия пустыни, тянувшиеся более, чем на 4 лье по упомянутой Валахии. Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро, или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне» [8, с. 39–40].
Слід пам’ятати, що Візантійська імперія у ті роки доживала свого віку. Турки–османи до початку нового, XV століття відвоювали у Візантії всю Малу Азію та майже весь Ватіканський півострів до Дунаю, залишивши імперії Константинополь та клапоть землі біля нього. Візантія, скоріше за все, до 1421 року припинила б своє існування, та у 1402 році знаменитий Тамерлан завдав Османам страшної поразки у битві при Анкарі, захопивши в полон султана Баязета.
«Разгром турок войсками среднеазиатского полководца Тимура в 1402 в битве при Анкаре отстрочил на неск(олько) десятилетий гибель В(изантии). В этой обстановке визант(ийское) пр(авительст)во тщетно искало поддержки стран Зап(адной) Европы. Реальной помощи не дала и заключенная в 1439 на Флорентийском соборе уния между православной и католич(еской) церквами…» [25, т. 5, с. 42].
На цьому історичному фоні краще зрозуміємо місію посла двох європейських королів Гілльбера де–Ланноа до правителів східноєвропейських держав. Візантія перебувала в надзвичайно складній ситуації. Керівники держави — імператор і Патріарх — бачили, як навколо них стискається смертельне кільце турків–мусульман. Вони волали до Європи по допомогу. Та Європа, по суті, тільки обіцяла, маючи намір, в першу чергу, вирішити свої питання. Одним таким було підпорядкування Римському Престолу Константинопольської Патріархії. На початку нового століття, у 1402 році, скориставшись розгромом турків–османів під Анкарою еміром Тимуром, імператор Візантії Мануїл II (1391–1425) особисто відвідав кілька європейських столиць, волаючи про допомогу. Серед них був і Лондон, де Мануїл II мав зустріч із англійським королем Генріхом IV. Це був один із войовничих королів Європи у ті роки. Звичайно, бувши католиком, він не міг не відгукнутися на заклик Папи про хрестовий похід проти турків–османів. Але вчинити щось путнє не зумів. Тому що «Правление Г(енриха) IV прошло в борьбе с мятежами крупных феодалов, восстаниями в Уэльсе, набегами шотландцев» [25, т. 6, с. 245].